Цю жінку зі сумними очима доволі часто можна побачити на дитячому майданчику. Вона всідається на лавочці неподалік пісочниці і спостерігає, як граються у пісочку діти. Перебігає очима від дитини до дитини. Пильно вдивляється в оченята. І її син міг бути таким кучерявеньким.
Річ у тому, що Іра три роки тому покинула свою дитину в пологовому будинку, а сама втекла додому. Ні – вона зовсім не проти була дитини. Тоді в останні миті перед втечею, Іра вивчила кожну складочку. У її сина особливими були очі. Сині як небо. Вона досі бачить їх перед собою. Тому зараз так пильно придивляється до малюків. А раптом серед них зустріне свого…
Вона б його ніколи не залишила. Коли б мала хоч якісь засоби для існування. Хоч якісь надходження і маленьку кімнату. А до батьків з дитиною на руках вона не могла з’явитися. Її б просто задушив тато. Він би її цього не простив. Мама була б не в силі її захистити.
І яке б тоді було життя у її дитини? А так є надія, що втрапив у хорошу сім’ю. Адже погані сім’ї не усиновлюють дітей.
Хоча зараз вона дуже жаліє про свій такий поступок. Тата до року часу не стало. Вона залишилася з матір’ю. І була б них тепер утіха. А то вдома сумно, як на похороні. Може, вона б забула про сина, коли б він їй не снився. Коли б ті очі не стояли перед її очима.
Іра рвучко встає з лавочки і з сумом думає проте, що її найбільшим гріхом є страх. Адже через страх самотності вона тоді віддалася Максиму. Повірила йому, що візьме її з собою в Канаду. Він поїхав навіть з нею не попрощався. Через страх перед батьком вона покинула дитину. Він пішов із життя навіть не знаючи, що він є дідусем. Через страх вона прирекла себе на муки совісті, які наразі не стихають з плином часу.
