Йшла звичною стежкою до дитячого садка — тієй самою, якою вже роками бігаю за своєю улюбленицею Соломією. Зазвичай онучка помічала мене першою й неслася з криком: «Ба-а-а-а!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі спалахнули, але вихователька миттєво зупинила її, щось тихо шепнула — і Соломія, похилившись, повернулась та пішла в куток з іграшками. А мені та сама вихователька пояснила рівним, але співчуваючим тоном:
— Викторіє Петрівно, перепрошую, але мати залишила заяву. Відпускати дівчинку можна тільки їй та батькові. Більше нікому.
Я стояла, ніби в землю вросла. Немов хтось вдарив мене по обличчю. Як так? Чогож? Адже я ж не чужа! Це ж моя онука… Я завжди була поруч — не заради подяки, а з любові.
Моя донька Марічка вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Соломія — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально вплелася в ритм їхнього життя: годувала, гуляла, колихала, читала казки, відводила до садка та забирала. Особливо, коли Марічка з чоловіком поринали у роботу. Зять часто затримувався до ночі, Марічка приходила в кінці дня — у групі залишалася лише Соломія та один хлопчик, чиї бабуся й дідусь живуть в іншому місті. А я — була поруч! За все це!
Але вся ця біль і образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботою кавою. Я принесла палячки, Соломії — нову ляльку, і помітила, що у Марічки змінилася хода та округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:
— Марічко, ти що, справді вирішила ще одну родити при вашому-то боргу за квартиру?
Вона спокійно відповіла:
— Так. Ми хочемо. Вважаємо, що час. Різниця між дітьми буде якраз хороша.
І тоді почалося. Я не втрималась: нагадала, що квартира в кредиті, що на роботі ледь дихають, щоб начальство не скоротило, що ледве живуть від зарплати до зарплати. Я прямо сказала, що не уявляю, як впораюся із двома онуками на руках.
Марічка спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:
— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякуємо, мам, але далі ми впораємося без тебе.
І впоралися. Але якою ціною? Соломія — дитина ніжна, сором’язлива, тихенька. У садку їй важко: то іграшку відберуть, то в гру не візьмуть, то штовхнуть. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у дежурній групі, де малюки впереміш зі старшими. Гамір, крики, безлад. А вона — тА я дивлюсь на неї крізь віконце групи, стискаючи в руках свій старий платок, і кожен раз, коли вона несміло озирається, моє серце розривається від думки, що вона шукає саме мене.
