Мені шістдесят п’ять років. Я самотній, адже втратив усіх найрідніших мені людей.
У батька й матері я був єдиним сином. Сім’я наша була заможною, тому мені не відмовляли ні в чому. Все було для мене.
Коли я виріс, вступив до університету в Харків. Там я познайомився з дівчиною Настею. Ми одружилися з нею і почали жити разом у її квартирі. Я влаштувався на хорошу роботу, щоб забезпечувати свою родину. Правда, нам дуже допомагали і мої батьки. Згодом Настя завагітніла і у нас народилася дівчинка Оксанка.
Одного разу я вирішив зробити дружині сюрприз. Повернувся раніше і застав свою кохану з іншим чоловіком. Зраду я не міг пробачити. Я звільнився з роботи і поїхав у рідне місто до батьків. Доньку з собою забрати я не міг, адже після розлучення суд постановив, що вона залишиться з матір’ю. Та Оксанку я ніколи не забував, завжди відвідував її, допомагав фінансово.
Через декілька років стало відомо, що Настя почала пияч ити. Потім вона пом ерла через тяжке алк огольне сп’янін ня. Я забрав Оксанку до себе.
Ми жили разом з моїми батьками. Коли Оксанці було дев’ять років, пом ерла її бабуся, моя мама. Це було сильним потрясінням для усієї нашої родини, адже про її хворобу ми навіть не здогадувалися.
Треба було жити далі. Я ходив на роботу, батько був вдома на пенсії, а Оксанка закінчувала університет. Та сталася нова біда – мою єдину доньку, сенс мого життя, зб ив автомобіль. Пом ерла вона у реанімації на шостий день.
Я думав, що збожеволію від цього горя. Місця собі не знаходив. Не жив, а просто існував. Мій тато теж не витримав см ерті єдиної онучки. Пом ер від інфаркту через три місяці.
Так я залишився сам на цьому світі. Друзів у мене майже не було. Та й після того, що сталося, мені ні з ким і спілкуватися не хотілося. Просто ходив на роботу, повертався додому і так щодня… І так було майже п’ятнадцять років. Жінки мене цікавили, я не хотів ні з ким починати нове життя.
Звичайно, далекі родичі у мене були. Та після см ерті батьків вони теж перестали спілкуватися зі мною.
Коли мені виповнилося шістдесят два роки, я вирішив придбати собі ноутбук. Користуватися ним я не вмів. Тому звернувся до свого сусіда Петра Івановича. У нього є онучка Світлана. Вона навчила мене користуватися ноутбуком та інтернетом. Петро Іванович і його сім’я були єдиними, з ким я на той час спілкувався.
У соціальних мережах знайшов багатьох своїх далеких родичів, часто з ними переписувався. А потім вони почали по черзі приїжджати до мене у гості. Найбільше усіх їх цікавило питання, кому ж після смерті я залишу свою трьохкімнатну квартиру, адже близьких родичів у мене не було? Вони скаржилися усі, яке у них життя нещасливе і як потребують грошей. І кожен з них мені торочив про одне: саме він заслуговує на моє житло, бо має скрутне фінансове становище. Рідня телефонувала, писала повідомлення з проханням вирішити це питання.
Я ще живий, а вони вже хотіли, щоб я заповіт написав. Звичайно, мені потрібно було замислитися над цим. Але де ж мої усі родичі були, коли мені важко було? Тільки сусіди й підтримували, як залишився самотнім. Рідня забула про мене, а тепер згадала, що у мене квартира велика?
Я подумав і вирішив: хочу заповісти свою квартиру Світлані, онучці сусіда. Вона завжди привітно до мене ставилася, допомагала безкорисно. Та боюсь, що родичі її потім заклюють. Як мені правильно зробити?
