Привіт, друже! Хочу поділитися тим, що сьогодні пережила на роботі у нашій пологовій у Києві. Підійшла до кабінету, де стоїть монітор, і бачу, як на екрані змурзано хвилі серцебиття малюка все в нормі. Я так спостерігала цю «змійку» з кардіоапарата, згадуючи, як минулого разу наша медична сестра Марина Петрівна довела до дому хвору дитину, і думала, що вже треба підстрахувати приймальне відділення з новою медсестрою Оленою з гінекології.
Тоді до мене підбігла вагітна, Ірина Солодка, і, трохи занепокоєна, заглянула в очі: «Все так погано? Щось на моніторі не так?» Я спокійно, з тією ж самою зосередженістю, яку ми навчаємося тримати, відповіла, що кардіограма в порядку. Памятаєш, як у школі вчимося скласти пазл: береш шматочки, і врештірешт бачиш повну картину. Ось і у нашій справі треба спостерігати, чекати, не втручатися без потреби, а коли треба, швидко діяти.
Ніхто з нас не проходив курс акторської майстерності, а все одно після складної операції, коли вночі обмиваю очі крижаної водою, не встигаючи втиснути кров, треба спуститися в приймальне і з теплим, щирим усмішком зустріти нову пацієнтку. Ось це головне показати, що вона в безпеці, що ми раді її бачити і готові допомогти. Хоч іноді і здається, що хворим страшно, ми, лікарі, повинні тримати обличчя, бо страх спотворює реальність і нашу, і їхню.
Там за воротами лікарні хворіють твої батьки, діти шукають втрачений ключ і сидять на сходах, чекаючи когонебудь, в реанімації не стабілізується вагітна з ще ненародженим малюком, а в операційній сестра стикається з гіпертонічним кризом. Все це крутиться в голові, а десь вище за обличчям треба залишатися спокійним. Це особливо важко, коли розумієш, що лиш 15 хвилин до катастрофи. Тоді треба подолати свій страх, чітко розповісти пацієнтці, що відбувається, заспокоїти її та родичів, отримати згоду і бігти до каталки, роздягаючись на ходу, тримаючи обличчя, ніби це сцена, яку треба залишити за лаштунками.
Навіть коли вже сталася катастрофа, треба продовжувати говорити пацієнтам, їх родичам, незнайомцям, собі, Господу, начальству, знову і знову, доки не зможеш зробити глибокий вдих і зрозумієш, що твоя власна чергова лінія на серці вже сформувалася. Через годину вже спускаюся до консультації з новим хворим, тримаю обличчя, тримаю щосили, розтираючи шкіру під лівою ключицею, бо лікарі помиляються всі, навіть ті, що «від Бога». Техніка теж помиляється, бо її створили люди, а людям властиво помилятися.
Найстрашніше зрозуміти, коли саме ти помилився, і постійно крутитися в голові, уявляючи, що міг би зробити інакше, хоча відповіді немає, бо вже ніколи не буде іншого результату. Памятаєш, як дивився на нормальну кардіограму втомленими очима? Твої очі звикли до такої втоми за багато років. А коли не звернув увагу на аналіз, який здавався незначним? Чи коли розраховував дозу ліків за протоколом, а потім не встиг, чи запізнився? Чи пропустив щось на рентгені? Чи випадково змахнув рукою скальпеля і затискач злетів з судини, коли раніше це не траплялося? Може, шість чергувань за два тижні це багато, а вдома лежить мама після інсульту. Ти вже звик, що в медицині час поняття відносне, а наші рідні давно на «останньому місці». Найстрашніше не зрозуміти, що саме зробив не так, бо це може повторитися.
Скільки ще треба перечитати книжок, пройти тренінгів і не спати ночей, щоб це не повторилось? Хто може сказати? І як відігнати думку про страшну медичну статистику, яка безжально цифрами нагадує, що на тисячу пологів, операцій, маніпуляцій має бути кілька ускладнень? Це чиясь трагедія, чиясь смерть, чиясь біль. І що робити лікареві, якщо він потрапив у цю статистику? Стояти перед людьми, розбитими горем, і казати: «Ось я, ваш вбивця». Хтось уявляє себе в такій ситуації? Коли ти єдина надія для багатьох страждених. Ось я. Знищуйте.
Чому, коли лікар помиляється один раз, то забуваються десятки тисяч разів, коли він мав рацію? Бо лікарі люди. Боги не помиляються. Це їхній світ, їхнє творіння, їхня статистика. Чим більше працюю, тим більше розумію, що лише обраним дано зрозуміти їх задум. Ми звичайні люди, звичайні лікарі. Але саме в нашій звичайності і криється сила, коли ми тримаємо обличчя. Сподіваюся, ця історія допоможе тобі зрозуміти, як важливо залишатися спокійним, навіть коли весь світ крутиться навколо. Бережи себе і тих, хто поруч. До скорого!
