Гарна жінка.
Гарна жінка, що б ми без неї робили?
А ти їй тільки дві тисячі гривень щомісяця платиш.
Катерино, та ми ж на неї квартиру переписали.
Михайло підвівся з ліжка, мовби у вязких сутінках, і поплентався в сусідню кімнату: шум сигар, тіні, що танцюють на стінах, мяке сонце, яке проникало крізь фіранки. Його кволе тіло похитувалося очі, ніби крізь марево, шукали дружину.
Він припав на підвіконня, дослухаючись до дихання Катерини.
Все ніби спокійно.
І поплентався далі, шурхочучи ногами, у кухню. Відкрив кефір, який мовби загус на півшляху віку, попрямував до ванної, де вода дзюрчала з крану, як весняний струмок біля старої хати.
Знов у свою кімнату. Ліг, дивлячись у стелю, де відбиток люстри нагадував забуті дитячі малюнки.
Нам обом по девяносто. Скільки вже прожили? Незабаром вже треба буде йти до Бога, а поруч тільки відлуння старих голосів.
Доньки, Оксани, вже давно не стало ще до шістдесяти не дожила. Дмитра нема, кудись подівся у свою нічну веселість, у вир зоряної навали. Є онука, Лада, яка живе у Варшаві вже бозна-скільки: про дідуся та бабусю й не згадує. У неї вже власні діти мабуть, високі й мовчазні, як тополі на Поділлі
І не помітив, як провалився в мяке, чутливе небуття.
Відійшов від сну через дотик рука, мов із туману.
Михайле, ти як? тихо долинав голоc.
Відкрив очі Катерина схилилася над ним, як біла лелека серед вранішньої роси.
Чого це ти, Катерино?
Дивлюсь лежиш, не ворушишся.
Живий ще! Йди спати!
Ковзнули ніжні кроки, клацнув вимикач.
Катерина Семенівна попила води, що виблискувала в нічній склянці, і повернулася до ліжка.
Прокинуся якось, а його вже нема. Що буду робити? А, може, я перша.
Михайло вже й наші поминки замовив химерний гість, майже веселий у своїх приготуваннях. І правильно хто ж іще?
Онучка і не згадує. Лиш сусідка Ганна, що має ключ від нашої квартири. Дід віддає їй тисячу з пенсії то ті продукти принесе, то ліки. А з четвертого поверху вже самі не спускаємося.
Михайло Семенович прокинувся, зазирнувши у вікно сонце, наче кругла серветка на тілі берізки. Вийшов на балкон, де зеленіла черемха, як у далекі весни.
О, таки дожили до літа!
Пішов до дружини, що сиділа, задумавшись, на ліжку.
Кать, годі журитися! Іди-но, щось покажу.
Сили, мов макове зерно Що ти там надумав?
Ходи, не барись!
Підтримуючи її, він долучив до балкона.
Дивись, черемха знову зелена! А ти казала не доживемо до літа. Дожили!
Ой правда! І сонце таке, аж у вухах дзвенить.
Присіли на лавці біля балконних грат.
А памятаєш, як у кіно запросив? Ще в школі. Черемха тоді теж так розпускалася.
Як таке забути? Скільки літ промайнуло?!
Сімдесят із чимось… сімдесят пять.
Довго згадували, сміялись, розмовляли крізь павутину споминів. Щось память губить що вчора робив, забувається, а молодість завше яскрава.
О, ми вже базікаємо, а сніданку й не було.
Катерино, зроби нормальний чай! Надоїла ота трава.
А лікар не велить!
Та хоч слабий, і цукор тільки по ложечці.
Пив Михайло Семенович чаю небагато, закушував сиром і забуттям, розмірковуючи про ті часи, коли смакували міцним, солодким чаєм із пиріжками й млинцями.
Заходить Ганна, усміхається криво:
Як діла у вас?
Які можуть бути діла у девяносторічних? жартує дід.
Ну, коли так, то все добре. Що купити?
Ганно, мяса купи, просить Михайло.
Вам мяса не можна
Курку ж можна!
Добре, буде. Зварю вам супу з локшиною!
Сусідка прибрала зі столу, поприбирала й пішла.
Катерино, ходімо грітися на балкон.
Пішли.
Знову Ганна. Вийшла на балкон.
За сонцем скучили?
Тут добре, Ганно, сміється Катерина Семенівна.
О, зараз кашу вам винесу і суп почну варити.
Гарна жінка, по-доброму глянув їй услід Михайло. Що б ми без неї?
А ти їй тільки дві тисячі на місяць даєш.
Катерино, ми ж квартиру їй відписали.
А вона й не знає.
Сиділи вони так до обіду, а на обід суп курячий зі шматочками мяса і змятою картоплею.
Я завжди такий суп Оксані й Дмитрові варила, коли були дітьми, зітхнула Катерина Семенівна.
А нам на старість чужі готують, стиха сказав дід.
Мабуть, така наша доля не стане нас, навіть не згадають.
Жодних сумів, Катерино. Ходімо спати!
Михайле, недарма кажуть:
«Дитина мала, як старий
і суп протертий, і дрімота, й полудень».
Подрімав Михайло трохи та й встав лежати не високої радості, у голові марево. Підійшов у кухню: на столі дві склянки соку, дбайливо поставлені Ганною.
Він обережно взяв і поніс Катерині, що задумливо дивилась у вікно.
Чом ти, Катю, сумуєш? Ось, соку попиймо!
Вона, сьорбнувши, зітхнула:
Ти також не спиш
Погода
Щось мені недобре зранку, Катерина хитнула головою, ніби втрачаючи землю під ногами. Відчуваю недовго ще. Дивись, поховай мене по-людські.
Не кажи таке Я ж без тебе Як?
Хтось із нас перший буде.
Годі! На балкон, ходімо!
Сиділи аж до смеркання. Ганна принесла сирники. Після вечері сіли телевізор дивитися: старі комедії й мультфільми закручували в спіралі памяті.
Цього разу лише один мультик. Катерина піднялася:
Піду спатоньки Втомилась.
І я.
Дай-но, Михайле, погляну на тебе, попросила Катерина, як у далеких літніх вечорах.
Навіщо?
Хочу згадати.
Їхні погляди довгі, втомлені, але ясні. Можливо, думали про весну, що була колись.
Проведу тебе до ліжка.
Катерина взяла чоловіка під руку й повелися одне одного, наче малюки у весняному саду. Він обережно вкрив її, а сам рушив у свою кімнату.
Душа важка, мов тумани над Дніпром. Довго не міг заснути: час стискався у грудці серця.
Здавалося, що й не спав, тільки годинник світив дві ночі. Прийшов до Катерини.
Вона лежала з розплющеними очима.
Катерино!
Взяв її за руку.
Катю, що з тобою? Ка-те-рино!
Раптом і йому не стало дихати чимось важкий вітер, як застигле повітря над ставком. Дійшов до своєї кімнати, дістав наперед приготовлені папери, поклав на стіл.
Повернувся до дружини. Дивився на її обличчя довго, а тоді ліг поруч і заплющив очі.
Уві сні побачив свою Катерину молоду та весняну, такі ж черемхи виблискують за плечима. Вона рушала до далекого світла. Він побіг, наздогнав і взяв її за руку.
Вранці Ганна зайшла в спальню. Вони лежали поряд, посміхаючись однаково сонно і мирно.
Ганна, як у тумані, зателефонувала на швидку.
Лікар з подивом хитав головою:
Разом відійшли Мабуть, справжнє кохання.
Їх забрали, а Ганна сіла за стіл, побачила документи й заповіт з її імям. Схилила голову і тихо заплакала
Поставте вподобайку й поділіться думками хай не зникне тепло цих слів у нашій памяті.
