Чоловік був проти, щоб наші батьки допомагали нам з вихованням дітей. Тому, коли я народила нам первістка, синочка Артура, чоловік нагадав мені про це його переконання та сказав, що відмовить своїм батькам, а я маю відмовити своїм.
Тоді я також погоджувалась з такою ідеєю, тому погодилась. Після пологового, коли я нарешті потрапила додому з малюком, до нас в гості прийшли мої свекри.
Свекруха з свекром не могли натішитися малечі та не могли навіть на хвилину залишити онука без своєї уваги. Все на ручках та на ручках. Коли ж свекруха захотіла замінити підгузок Артуру, щоб допомогти мені(я була після кесаревого, тому треба було ще деякий час не навантажуватись), чоловік сказав, що ми хочемо виховувати та доглядати за сином самостійно. Тому попросив не допомагати.
Свекри образились. Це було видно в їхніх очах. Вони так люблять човго онука, а їм не дають до нього підходити та якось допомагати. Так ще й не дають можливості брати участь у вихованні малечі. Вже згодом я їх зрозуміла.
Через декілька днів прийшли в гості мої батьки. Реакція на онука була рівно такою ж. Але я не змогла сказати їм того ж, що сказав чоловік.
Батьки пробули в на до вечора і допомогли покупати Артурчика. Чоловік ж весь цей час ходив насуплений і дуже незадоволений. Після того, як мої батьки пішли, він підійшов до мене і запитав:
– Що це було? Поясни. Ми ж домовлялись. Я відмовив своїм батькам, а ти? Вийшло так, що моїм батькам не можна, а твоїм можна виховувати внукам?
Я не могла стримати сльози, тому розплакалась та пояснила все коханому.
– Вибач. Я знаю, що ми домовлялись, але… Але я не можу відмовити моїм батькам! Вони так чекали на онука! Так хотіли допомогти нам! Вони віддали все своє життя, щоб виростити мене з братом. Як я можу так вчинити з ними?
З тих пір пройшло два тижні. Через цей час чоловік пішов до своїх батьків та вибачився за свою поведінку, попросив брати участь у вихованні Артурчика та допомагати з ним. А потім організував величезне свято на честь народження сина. Чому так? Я про це запитала в нього.
– Коли ти щиро мені пояснила свій вчинок, я зрозумів, що хотів би такого ж ставлення від дітей в майбутньому. Я хочу, щоб діти завжди думали про нас та про наші почуття, а не чинили так,як це зробив я. Тому я вирішив це показати прикладом. Дякую, що дала мені зрозуміти, наскільки я був неправий.
З тих пір ми всі разом виховуємо Артурчика та радіємо кожному його першому досягненню. Першому зубчику, першому слову, першому кроку.
