Ось уже більше року я ніби сама по собі. Так, формально я заміжня, є дитина, є дім, але мій чоловік… його просто немає поруч. Він або на роботі до пізньої ночі, або десь у квартирі своєї матері. І найгірше — він не бачить у цьому жодної проблеми. Ні краплини співчуття, ні натяку на розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає мамі, а додому заходить немов переночувати.
Знайомі всі кажуть: «Потерпи, от вийдеш з декрету — все налагодиться». А я думаю — та ж справа не в декреті. Просто я нарешті перестала заплющувати очі. Прозріла. Раніше виправдовувала його, говорила, що він втомлений, що робота важка, але тепер… тепер я бачу, як повільно, але неминуче розвалюється моя сім’я.
Ми живемо у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Я зараз у декреті з маленьким сином. Чоловік, Тарас, працює у великій транспортній компанії — недавно отримав підвищення. І з того часу його наче немає вдома. Повертається пізно вночі, вранці встає — і знову десь. А якщо не на роботі, то його «друга прописка» — квартира його матері.
Ганна Іванівна, його мама, після моїх пологів почала постійно «затягувати» його до себе під гарними приводами: то розетка зламалась, то труба тече, то двері не закриваються. Нічого страшного, якби це було раз на раз, але ж це стало постійним. А кілька місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Та ще й саме тоді, коли син тільки отримав нову посаду і завантажений по вуха. І, як не дивно, на ремонт гроші виділяє мій чоловік. А ми? Ми сидимо на залишках від зарплати. Дитячі виплати — смішні, не вистачить навіть на половину підгузків.
Коли в Тараса була відпустка, він пропонував їй зробити ремонт тоді. Але вона відмовилась: «Мені й так нормально, не треба нічого міняти». А й тепер — терміново! Треба, кричить, все валиться, шпалери відлітають, стеля крива… І от мій чоловік тепер у неї по вихідних. Кожного разу одне й те саме: «Я тільки заскочу на годинку». А повертається за північ. Я вже навіть не знаю, хто тепер головна жінка в його житті — я чи мама.
Про внука Ганна Іванівна цікавиться… через сина. Жодного разу не запитала у мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з малим, щоб я хоч трішки перевела дух. Але зате командує: «Тарас, не забудь заїхати, треба допомогти з шафою, а потім ще з плиткою».
Я втомилася. Втомилася бути сама при живому чоловікові. Втомилася бачити, як дитина тягне ручки до тата, а той, не роззуваючись, йде у душ, мовчки їсть і падає спати. Я намагалася поговорити, пояснити, що нам потрібна сім’я, а не вічні погоні за маминою схваленням. А він тільки відмахуюється:
— Я ж не по бабах, я додому гроші приношу, чого тобі ще? Мені роботу кидати?
Так, він приносить гроші. Тільки ось гроші я можу й сама заробити. А от батька своїй дитині дати не можу, якщо той завжди «у справах» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Батько для сина.
А поки я сиджу в цій квартирі, з іграшками, з підгузками, з вічною втомою. І відчуваю себе кинутою. Забутою. Самотньою. Хоча на пальці — обручка.
