Мене звали Оксана. Тридцять років, працювала я бухгалтеркою в невеличкій київській конторі, а ще недавно вважала своє життя з чоловіком Богданом та його донькою Марічкою тим щастям, про яке завжди мріяла.
Богдан був старший за мене на вісім років. Коли ми зустрілися, він уже був розлучений і сам виховував доньку після того, як його колишня дружина, кинувши дитину, зникла безвісти. Марічці тоді було дванадцять жвава, з ясними очима і несподівано чемною, коли батько вперше представив її мені.
«Дуже приємно. Мене звуть Марічка. Дякую, що дбаєш про тата.»
Її щирість розвіяла мої тривоги. Я чекала відторгнення, а натомість побачила справжню радість, що я зявилася в їхньому житті.
Я подумала: «Вона росте без матері. Можливо, я зможу стати для неї рідною.»
Через рік Богдан зробив мені пропозицію. Мої батьки вагалися хто ж не засумнівався б, дізнавшись, що в чоловіка вже є дитина? але, побачивши мою рішучість, дали благословення. Я вийшла заміж і переїхала до їхньої квартири у старому київському будинку.
Спочатку все було добре. Марічка навіть почала називати мене «мамою». Богдан був уважним. Ми разом вечеряли, дивилися комедії. Здавалося, життя складається саме собою.
Але з часом зявилися тріщини.
Одного разу після вечері Марічка залишила брудний посуд на столі і ліг
