15 листопада 2014 року, субота
Сьогодні хочу згадати один із найнеймовірніших днів у моєму житті. Напишу в цьому щоденнику, щоб ніщо не стерлось із памяті. Тільки но повертався після нічної зміни додому втому відчував у кожній клітині тіла. Після роботи на шахті, особливо коли ще за плечима є неблискучі сторінки біографії, про нормальну роботу годі й мріяти. Вдячний, що маю дах над головою разом із іншими робітниками знімаємо квартиру неподалік шахти в Кривому Розі, і це вже немале щастя.
Вирішив скоротити шлях додому через парк. Осіннє листя шарудить під ногами, вітер обриває останнє золото з дерев. Вдалині, на лавці, помічаю якусь величеньку згортку. Підійшов ближче Серце вмить забило сильніше у ковдрі лежить маля, зовсім маленьке. Стояв рушником, засинаючи на ходу, а тут таке! Душу стискає страх і розгубленість, адже на мені вже є клеймо судимість. Але залишити дівчинку в холодному парку було б зовсім не по-людськи.
Вирішив діяти. До нашої квартири, де мешкають одні чоловіки, брати дитину рука не піднялася. Притиснув маля до себе й попрямував до двоповерхового будинку дитбудинку, що часто бачив дорогою на зміну.
Сестричці-виховательці коротко пояснив, що трапилось. Малеча дівчинка, залишеної записки від матері не було. Запропонували: «Давайте назвемо її Олесею Іванівною». Я, посміхнувшись, погодився.
Відтоді часто думав про Олесю, сам лишився без родини, та серце прагнуло тепла й простого щастя. Я іноді дзвонив у дитбудинок поцікавитися, як вона. Коли Олеся підросла, почав приходити до неї з гостинцями. Щоразу, проводжаючи, вона дарувала мені малюнки, де ми зображені разом тато, мама й донечка.
Рік за роком я навідував Олесю. Новою вихователькою у дитячому будинку стала Ганна жінка мого віку, з непростою долею, адже виросла теж у цьому закладі. Вона помітила моє ставлення до дівчинки і знала самотньому чоловікові ніколи не дозволять оформити опіку над дитиною. Але Ганна знайшла вихід. Вона відверто поговорила зі мною. Зізнаюсь, я вже пять років платив за квартиру в кредит гривнями, мріючи про власний затишок, проте розумів, що без сімї все це марно.
Разом із Ганною ми вирішили слід зробити відважний крок і створити сімю: заради дівчинки, заради нас самих. Оформили всі документи, підготували кімнату для Олесі, і прийшли до неї.
Олеся, впізнавши мене, кинулася на шию, потім обійняла Ганну. У її очах світилася така щирість, що у грудях стискалося серце. Я опустився навколішки й тихо сказав: «Олесю, ми тебе дуже чекали. Збирай свої речі сьогодні ти їдеш додому». Так сталося маленьке чудо: через 10 років надія дитини на родинне тепло стала реальністю.
Чим усе завершилось у нашої сімї з Ганною? Доля змовчала, але я певен коли серця об’єднує добро і турбота, попереду тільки світлі дні.
Записую цю історію, щоб ніколи не забути: навіть, якщо на душі порожньо, не закривай серце для чужої біди. У світі так мало справжньої теплоти давайте її дарувати, бо іноді саме від нас залежить чиєсь щастя.
