З чоловіком ми прожили шість років. З цих років, щасливими були перші два роки, а потім чоловіка неначе підмінили. Я навіть не думала, що він може бути таким черствим і егоїстичним. На протязі нашого спільного життя, в нас народилось двійко синочків, Рома й Артем. Але чоловік не бере участі в їхньому вихованні. Сварки не закінчуються ні зранку, ні ввечері.
Все почалося відтоді, коли одного разу я прийшла з роботи раніше на дві години. В обід піднялась температура, і мене відпустили додому. Я зайшла у квартиру, а біля порога стоять туфлі чоловіка і поряд жіночі, але не мої. Пройшла до кімнати, і стояла, не вимовивши й слова. Жінка щось відчула, стрімко повернулась, побачивши мене почала швиденько одягатись. Чоловік навіть виправдовуватись не став, повільно вдівся, і пішов за тією. Плакала я довго, але вечоріло, і хлопчиків потрібно забрати з дитячого садочка.
Я не знала, що мені робити, як жити далі. Вигнати його, але ми живемо в його квартирі, а піти мені нікуди. Вернувся чоловік пізно ввечері. На мої сльози не звертав уваги, сказав, що в усьому винна я сама. Оце поворот. Він мені зраджує, а винна я. Тієї ночі довго сварилися, звинувачували один одного в нерозумінні, але відтоді життя дало тріщину. Я розуміла, що двох синів ростити без чоловіка тяжко, тому примирилася з його зрадою, але більше не довіряла.
Про подвійне життя чоловіка, говорили мені подруги, його друзі. А потім і сама подумала, а що я втрачаю? Він участі у вихованні синів не приймає, гроші не дає. Навіть не питає, як я оплачую комуналку.
Одного разу, коли я знову розповідала подрузі про своє не легке життя, вона сказала, що поруч із нею живе бабуся старенька. Все просить знайти квартирантку, щоб і їй допомагала. Плату брати не буде, тільки комунальні оплачувати, та допомогти по господарству. Пішла я до тієї бабусі поговорити. Ми сподобались одна одній, і що в мене два хлопчики, то тільки радість, вона не проти.
На другий день я взяла відгул, і коли чоловік пішов на роботу, зібрала речі й переїхала до бабусі. Виявилось, що я не страждаю без нього, а навпаки. Життя виявляється може бути прекрасним. Мені ніхто не докоряє, не розповідає, яка я погана. З бабусею ми знайшли спільну мову, хлопчики її обожнюють.
Чоловік, коли дізнався, що я пішла від нього, почав телефонувати мені постійно, кричати, що назад не прийме, аліменти платити не буде і далі в такому дусі. Мені набридло слухати його бруд, тому не брала слухавку, коли він телефонував.
Пройшло півроку, спокійне життя надихає на романтику. Зустрічаюся з прекрасним чоловіком, він кохає мене. Не лякає його наявність у мене діток, відносини між ними прекрасні. Іноді колишній зустрічає з претензіями, що життя в нього не складається, намагається знову винуватити мене, тому, що йому відомо, що моє особисте життя налагоджується. А такого стерпіти не може. Але то його проблеми.
