Через постійні незгоди у нашій сім’ї вирішили розлучитися. Чоловік вважав, що так буде краще. Я також не заперечувала. Бо все, що я робила, було не так.
Денис вважав, що я неправильно смажу картоплю. Не так ліплю вареники. Надто пісний варю борщ. Недоварюю каші. Одне слово, господиня з мене ніяка. І прибираю я також неохайно. А білизну зовсім не прасую. І де ж таке світ бачив?
Так бурчав Денис на мене. Я не витримала, сказала, що ніхто його не тримає, хай згрібає свої речі і йде собі, куди душа бажає.
Чоловік чухав потилицю і ніяк не міг зрушитися з місця. Однак при наступному докорі я не втрималася і вигребла всі його речі з шафи і вказала на двері.
Він взяв у оренду собі кімнату. Зателефонував уже наступного дня. Я мала дати йому консультацію, на якій олії краще яйце смажити – рафінованій чи нерафінованій. Потім мала з якогось дива вислухати його тираду щодо будинку. В якому він уселився. Усе тут було не так. Сходи надто рипучі, чути аж до кімнати, коли по них хтось спускається донизу. Труба вночі гуде, якщо раптом хтось зливає воду. Під вікном у дворі завжди чутно гул машин.
Я мовчки вислухала нарікання свого чоловіка і подумала, чого він хоче? Моєї жалості? Чи, може, звик постійно мені на вухах сидіти? Але на перший раз не стала нічого йому казати.
Однак наступного дня все повторилося. Денис розповідав, що поряд з будинком нема жодного супермаркету і добиратися додому надто далеко. Я не втрималася, запитала, навіщо він мене всім цим завантажує? У нас тепер в кожного своє життя. Я не збираюся бути його нянею. Хай пошукає вільніші вуха. І вимкнула телефон.
Чоловік і далі намагався мені надзвонювати, але я не брала телефон. Невже він не розуміє, що ми вже розійшлися? І навіщо взагалі мені тепер телефонувати?
