Каже мені вчора моя подруга:
— Люда, моє життя все більше схоже на анекдот.
— Чому ти так вирішила? — з цікавістю питаю її я.
— Та візьми знайди якийсь анекдот, де чоловік вип иває, а жінка його терпить. Ось це усе наше життя з Володею в одному анекдоті.
— А що, знову він щось натворив?
— Приходить вчора з роботи. Забіг одразу у ванну й закрився там. Він так зазвичай робить, коли напідпитку. Сидить там поки до тями трохи не прийде. Я вечерю наклала, чекаю його. Нема… Вже й сама встигла поїсти та до сусідки сходити. Він сидить у ванній і виходити не думає. А я вчора борщу такого доброго зварила, його улюблену картоплю з м’ясом запекла. Словом, меню як у ресторані. Нарешті вийшов, коли вже той борщ знову гріти треба. Але я спокійно, підігріла й знову налила. А він у мене, як перебере, дуже у нього паскудний характер стає, сваритися хоче. А я навпаки мовчу в такі моменти. Сів їсти, і щось йому не те. То солі бракує, то перцю, то колір не такий. Я кажу йому, як не подобається, то не їж. Чого заставляєш себе. А він не заспокоюється й продовжує щось бурмотіти незадоволено, мовляв, сильно підігріла, він окріп їсти не може. А потім підривається з крісла і каже:
“Таким борщем тільки псів на вулиці годувати” і бере ту тарілку і через вікно її. Я стою, очі вирячила. Ще такої комедії не бачила. Довго не думаючи, буру тарілку з картоплею і м’ясом і теж через вікно. А він мені: “Та куди, я ж ще не пробував її”. А я йому: “А я думала ти на вулиці їсти вирішив”. І ложку з виделкою теж через вікно шпурнула. І він образився на мене! Уявляєш, не я, а він!
— Світлана, добре що ви у своїй хаті живете, а не на квартирі. А то б той борщ в когось на голові опинився. Але взагалі, як ви помирилися після цього?
— Та ніяк, зранку став, ніби нічого не було. І вже до мене почав “кицюню моя”, “квіточко“. Але я йому сказала, як ще раз таке витворить, дійсно їсти на вулиці буде із залізних мисок, як ті пси. Він мою улюблену тарілку з набору розбив!
