Коли Андрій повернувся додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею та щось кислуватим. Він наморщився: Олена знову готувала капусту, хоч знала, як він її ненавидить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на вішалку та пройшов у кухню.
— Привіт, — пробурмотів він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без усмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт з нафтогазу — влаштували бенкет. Зате привіз контракт на п’ять мільйонів.
Олена мовчала. Вона стояла біля плити у старому халаті, волосся зібране у неакуратний пучок. На обличчі — втома. Їй справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Андрій сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. У очах дружини промайнуло щось схоже на докір.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Зверхній. Немов я твоя покоївка. Все це — не про нас. Ти тепер інший, Андрію.
— Олено, ти серйозно? Та я горблюся днями й ночами! Усе, що в нас є — моя робота. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, тому що ти наполіг! — голос її затремтів. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечувати». А тепер ти дивишся, наче я дармоїдка.
Андрій відсунув тарілку.
— Та тобі просто заздрісно. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя провина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відсунув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Андрій тоді був менеджером у рекламній агенції, а Олена — вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом обирали недорогі подарунки один одному. Їхнє щастя було в дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Андрія запросили до нової агенції, запропонувавши посаду директора з розвитку. Зарплата — утричі більша. Він почав стрімко зростати: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Олена пішла з роботи — за його наполяганням: «Навіщо тобі ця школа? Я забезпечу».
Спочатку нагадувало казку. Та згодом Олена почала відчувати, що у їхньому домі з’явився хтось третій — холод. Він приходив разом із Андрієм у вечірніх костюмах, у запасі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Андрій мінявся, а Олена — лишалася колишньою. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Олена подрузі, Мар’яні, за кавою, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Олено. Це просто криза.
— Справа навіть не у роботі. Андрій немов… чужий. Він не злий. Просто я для нього — частина інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Усе, як треба. Тільки ніхто не цікавиться, як я живу.
Мар’яна зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші виявляють суть. І не у всіх там гарне й чисте.
Одного разу Андрій прийшов додому вдень, серед робочого тижня. Був у гарному настрої, з пакетом із бутіку.
— Дивись, купив тобі сукню.
Олена розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я такого не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Підемо кудись. До речі, у п’ятницю в нас корпоратив. Поїдем зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або вдав, що не почув.
Корпоратив відбувся у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах і сукнях. Олена почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто і запивала нудоту ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Андрій сидів поряд із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, сніГлянувши на неї, Олена зрозуміла, що її шлях більше не перетинатиметься з його – вона пішла, не озираючись, бо нарешті зрозуміла, що справжнє щастя не купиш за гроші.
