Коли Тарас повернувся додому в п’ятницю ввечері, у повітрі стояв запах смаженої картоплі та ще чогось кислого. Він скривився: Соломія знову готувала капусту, хоч знала, як він її ненавидить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на плечі та пройшов на кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже поїв на роботі, чи що? — запитала вона без усмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт із нафтогазової компанії, влаштували банкет. Але привіз контракт на два мільйони.
Соломія мовчала. Вона стояла біля плити у старому домашньому халаті, волосся зібране у неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй і справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Тарас сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. У очах дружини мелькнуло щось схоже на докір.
— У тебе навіть погляд інший, — промовила вона.
— Який «інший»?
— Гордовитий. Ніби я тобі прислуга. Все це — не про нас. Ти тепер інший, Тарасе.
— Соломіє, ти це серйозно? Та я пропадаю на роботі цілими днями! Усе, що в нас є — моя праця. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти чим займаєшся? Навіть не працюєш.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос її задрижав. — Сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечити». А тепер дивишся, як на дармоїдку.
Він відсунув тарілку.
— Та ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя провина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відкинув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржись потім.
Їхній шлюб починався гарно. Тарас тоді був менеджером у рекламній агенції, а Соломія — вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом обирали недорогі подарунки. Їхнє щастя було у простому — вечірніх прогулянках набережною, пікніках у лісі, домашніх кіновечорах.
Потім усе змінилося, коли Тараса запросили до нової агенції, запропонувавши посаду директора з розвитку. Зарплата — утричі більша. Він стрімко пішов угору: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Соломія звільнилася — за його наполяганням: «Навіщо тобі ця школа? Я забезпечу».
Спочатку все нагадувало казку. Але потім Соломія почала відчувати, що в їхньому домі оселився хтось третій — холод. Він приходив разом із Тарасом у вечірніх костюмах, у запаху дорогого тютюну, у розмовах про ринки, тренди та показники. Тарас змінювався, а Соломія — залишалася тією ж. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Соломія подрузі, Олені, за кавою, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Соломіє. Це просто криза.
— Справа навіть не в роботі. Тарас ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як предмет інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Все як треба. Тільки ніхто не питає, як я.
Олена зітхнула:
— Це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші виводять на поверхню справжнє лице. І не завжди воно гарне.
Одного разу Тарас прийшов удень, серед робочого тижня. Був у гарному настрої, з пакетом з бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Соломія розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто боїшся виділятися. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Поїдемо разом. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як виставковий екземпляр? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або вдав, що не почув.
Корпоратив відбувався за містом. Всі — у брендових костюмах та сукнях. Соломія почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто та заливала нудьгу ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Тарас сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладеньке волосся, білосніжна посмішка. Соломія помітила, як та торкнулася його руки. Тарас не відсмикнувся.
У машині вона мовчала. Лише біля дому промовила:
— Хто вона?
— Просто PR-менеджерка. У нас спільний проект.
— І ти дозволяєш їй лапати себе?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. І до чого ця сцена? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що у тебе є дружина? — Соломія обернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була лише… картинкою у рамці?
— Ти знову заводиш стару плівку. Що тобі треба, Соломіє?
Вона мовчала. Бо сама не знала. Напевно, поваги. Інтересу. Кохання, зрештою. Але як пояснити це людині, яка міряє все цифрами?
У неділю вона пішла до мами.
— Ну, і що у вас сталося? — запитала мати.
— Він більше не дивиться на мене так, як ранішеКоли через рік вона побачила його знову на вулиці — він стояв один біля кав’ярні, тримаючи квиток до Львова, і в його очах було те саме, що колись під дощем, коли вони вперше зустрілися.
