Коли Ярослав повернувся додому в п’ятницю ввечері, в хаті пахло смаженою картоплею і чимсь кислуватим. Він зморщився: Оля знову готувала капусту, хоч добре знала, як він її не любить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на вішалку і пройшов на кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже повечеряв на роботі, мабуть? — запитала вона без усмішки.
— Був фуршет після наради. Клієнт з нафтогазової галузі, влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони гривень.
Оля мовчала. Вона стояла біля плити в старенькому халаті, волосся зібране в неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть того, що було між ними ще два роки тому.
Ярослав сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. По очах дружини пробігла тінь докору.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Гордовитий. Ніби я тобі прислуга. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Ярославе.
— Олю, це серйозно? Та я впахався за останні роки! Усе, що в нас є — моя праця. Квартира, нова машина, відпочинки. А ти? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос її здригнувся. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер можу забезпечити». А тепер дивишся, ніби я дармоїдка.
Ярослав відсунув тарілку.
— Ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя вина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відштовхнув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Ярослав тоді працював менеджером у рекламній агенції, а Оля викладала англійську. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом вибирали недорогі подарунки одне одному. Їхня радість була в малому — вечірні прогулянки по Дніпру, пікніки у лісі, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Ярослава запросили на посаду директора з розвитку в нову компанію. Зарплата — утричі вища. Він став стрімко підніматися: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру в новобудові, Оля звільнилася — за його наполяганням: «Навіщо тобі ця школа? Я все забезпечу».
Спочатку наче й було добре. Але потім Оля почала відчувати, що в їхньому домі з’явився хтось третій — холод. Він приходив із Ярославом у вечірніх костюмах, у запасі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Ярослав змінювався, а Оля залишалася тією ж. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Оля подрузі, Даринці, за кавою, — може, повернутися в школу?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Олю. Просто криза у відносинах.
— Справа навіть не в роботі. Ярослав ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього як елемент інтер’єру. Сижу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не питає, як я живу.
Даринка зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші відкривають натуру. І не у всіх вона гарна.
Одного разу Ярослав прийшов додому серед робочого дня. Був у гарному настрої, із пакетом з бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оля розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я такого не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Поїдем разом. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або зробив вигляд.
Корпоратив відбувся у заміському будинку. Усі в брендових костюмах і сукнях. Оля почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто і заливала нудьгу ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Ярослав сидів поруч із дівчиною в червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна усмішка. Оля помітила, як та торкнулася його руки. Ярослав не відібрав її.
У машині Оля мовчала. Лише біля дому промовила:
— Хто вона?
— Звичайна PR-менеджерка. У нас спільний проект.
— І ти дозволяєш їй себе торкатися?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. До чого ти заводиш? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що в тебе є дружина? — Оля повернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картиною в рамці?
— Ти знову заспівала стару пісню. Чого тобі треба, Олю?
Вона мовчала. Бо й сама не знала. Мабуть, поваги. Інтересу. ЛюбВін продивився на її руки, які колись так ніжно обіймали його, і раптом зрозумів, що справжнє багатство — це не мільйони на рахунку, а тепло, яке він втратив назавжди.
