Ми з Тарасом зустрічалися 3 роки. Наші стосунки можна було назвати серйозними й всі довкола розуміли, що весілля – це тільки питання часу. Одружуватися ми не поспішали, адже були молодими та й на святкування потрібно назбирати чималу суму. Збіг обставин пришвидшив наші плани на майбутнє. Я завагітніла.
Через місяць Тарас мені освідчився й ми розписалися. Жили спершу у моїх батьків, але чоловік не почував себе господарем в домі. Постійно скаржився мені, що мої батьки до нього причепляються, не люблять його і тільки й чекають, коли ми розійдемося.
Через принципи Тараса я погодилася переїхати на орендовану квартиру. Не скажу, що переїзд допоміг чоловіку посерйознішати. Він і далі скаржився на життя, не міг затриматися на одній роботі й постійно повертався додому після опівночі. На мої запитання, де він пропадає, гнівно відказував: «Роботу шукаю!» Цікаво, де можна шукати робочі місця вночі.
З народженням дитини наші стосунки тільки погіршилися. Артемко постійно плакав, у мене не вистачало молока. Суміш коштувала дорого, а на підгузки я просила гроші у батьків. Крім цього потрібно було платити за квартиру та комуналку. Я просила чоловіка влаштуватися на постійну роботу, взятися за голову й нарешті подумати про сім’ю. Мої слова його лише розізлили.
Тоді я вирішила знайти якийсь підробіток. Вийти на повноцінну роботу я не могла, бо син був ще зовсім маленьким. Та й на кого я його залишу? З народження батько жодного разу не взяв його на руки й взагалі не проявляв ніякого інтересу до немовляти. Просити допомоги у батьків я не хотіла, бо довелося б зізнатися, що насправді мій шлюб приречений. Тоді я зайнялася випічкою. Спершу пекла невеличкі тістечка, коли замовлень стало більше, перейшла на торти.
Я була аматором, тому брала за замовлення небагато, але на речі першої потреби вистачало. Чоловік, побачивши, що я почала заробляти гроші, вирішив піти з роботи. Заявив мені, що тепер моя черга дбати про родину. Тут я і зірвалася, невже можна було і надалі залишатися під одних дахом з таким чоловіком?
-Я хочу розлучитися. Тобі не потрібні ні я, ні син. Для чого даремно витрачати життя одне на одного?
Він погодився. Без зайвих роздумів, сердечних розмов, просто сказав: «Розлучаємося».
Зараз ми з Артемом повернулися жити до батьків. Рідні мене підтримали й в усьому допомагали. Я пішла на кондитерські курси й влаштуватися на роботу. Життя налагоджується. Яка доля склалася з Тарасом я не знаю, і, чесно кажучи, знати не хочу.
