Мені було вже майже п’ятдесят, коли розійшлася зі своїм чоловіком. І це сталося не за моїм бажанням. І досі не можу оговтатися від такого повороту в моєму житті. Адже жила з чоловіком душа в душу. Аж поки…
Ми одружилися на останньому курсі навчання в університеті. Спочатку працювали разом, а потім наші шляхи розминулися. Я пішла в декретну відпустку – народила першу донечку. А чоловік за три роки встиг просунутися по службі і по суті став директором великої компанії на ринку. Заробляв хороші гроші, тому потреби виходити на роботу мені не було ніякої.
Чоловік так і сказав, що займайся дітьми, а я зароблятиму. На цей час я вже чекала на другу дитину. Мені не було куди діватися. Та й доручати найдорожче няні, чужій людині, мені також не хотілося. Так я присвятила себе власним донечкам.
Час, як у казці, збігав швидко. За п’ятнадцять років спільного життя ми встигли збудувати двоповерховий особняк і перейшли жити туди. У нас було гарне власне подвір’я і великий гараж на два відділення. Я також мала свою автівку.
У нас з чоловіком ніколи не було конфліктів. Уміли всі непорозуміння залагоджувати мовчки. Чоловік ніколи не піднімав на мене голос. Але цього вечора було все по-іншому. Ні – ми не сварилися! Чоловік повернувся з роботи як завше і зненацька, якось наче приречено, видихнув: «У мене є інша жінка. Я йду від тебе».
Я не стала кричати чи плакати. Переді мною наче впала завіса, і я опинилася в іншій реальності, в якій була лиш я. Все інше накрив морок.
Так ми розсталися. Після цього вечора я його більше не бачила і не чула. Я залишилася сама-самісінька у здоровенному будинку, де мені хотілося вити вовком, хотілося кричати до світу про допомогу.
А потім був час адаптації до нової реальності. Гроші на рахунку швидко закінчувалися. І коли я усвідомила, що треба якось рятуватися, тоз0багнула, що в такому віці без досвіду певної роботи я нікому не потрібна. Нікому! Але ж жити якось треба!
Діти на початку були наче зі мною. А потім, коли зрозуміли, що мій гаманець порожній, то швидко перейшли на батькову сторону.
Пошуки роботи тривали кілька місяців. Урешті мене взяли в квітковий магазин. Я любила квіти і добре розумілася на них. Знала, як їх доглядати, пересаджувати, розмножувати, підживлювати. Одне слово, усе, що треба було знати в квітковому магазині. А вік тут не був настільки важливим. Так я навчилася давати собі раду.
Зрозуміла, що не можна цілком власне життя перекладати на чиїсь плечі. Бо життя надто непередбачуване. І ніхто не знає, що чекає його там, за поворотом.
