Доброго часу доби. Мен звуть Тамара. Розповім вам історію, яка мене сильно обурила. Сталась вона минулого року.
Тоді мені було сорок років. І я не думала, що в свої роки, хоч і не вважаю себе старою людиною, мені чоловік заявить, що не хоче більше жити зі мною. Все при тому, що в нас були прекрасні відносини. Ми не сварились, завжди все мирно вирішували, знаходили компроміс. Я думала, що в нас справжнє кохання, що ми прожевемо все життя разом і зустрінемо старість також разом.
Але сталося не так, як гадалося. Чоловік підійшов до мене одного дня та сказав, що хоче розлучення. Проте не зараз, ні. Через три роки, коли молодша донька закінчить коледж та вступить до університету. Тоді обидві доньки будуть жити в гуртожитку і ми зможемо розлучитись.
А я буду мати час, за його словами, щоб психологічно та матеріально підготуватись до розлучення. Мало того, що він мені таку «поблажку» дав, по типу: «Ну я хочу з тобою розлучитись, але зроблю тобі таку милість і розлучення буде аж через три роки, щоб ти грошей назбирала для життя без мене». При тому, що заробляли ми однаково. А бували місяці, коли моя зарплата була вищою на декілька тисяч, ніж в чоловіка. Тому виникало запитання: це хто ще має готуватись до розлучення?
Я не розумію. Це все такий холодний прорахунок? Наше розлучення його взагалі ніяк емоційно не зачіпає? Тобто почуттів немає давно… Але для чого тоді мучити мене? Я маю ще три роки прожити з думкою, що от стільки то мені ще залишилось до розлучення з чоловіком? Ні. Я так не хочу.
Саме тому я подала на розлучення через тиждень після того, як чоловік влаштував мені «серйозну розмову». Я не хотіла мучити себе очікуванням, а його життям із собою. Не збиралась я прикидатись, ніби все нормально в нас. Та й, по-правді, відношення до чоловіка сильно змінилось.
Доньки все зрозуміли та також обурились такому відношенню їхнього батька до мене. Зараз ми живемо щасливо, хоча образа на колишнього все ще сидить в середині мене.
