Тепер, озираючись назад, я часто згадую ту давню історію. Тарас Грицай стояв тоді посеред просторої вітальні, залитої м’яким світлом, і зверхньо дивився на дружину. Він почувався так, ніби щойно виграв у лотерею. П’ятдесятирічному чоловікові здавалося, що саме зараз він на піку форми, а грандіозні зміни в особистому житті лише додавали йому переможної впевненості.
— Давай без драм, Орисю, — оксамитовим, трохи поблажливим голосом сказав Тарас, застібаючи ґудзик на піджаку. — Ми дорослі люди. Я зустрів іншу жінку. Можливо, ти здогадувалася, не знаю. Коротше, їй тридцять, у нас справжні почуття. Я не хочу вести подвійну гру, тому кажу прямо: розлучаємося і з цього дня не живемо разом.
Сорокап’ятирічна Орися сиділа у шкіряному кріслі. Вродлива, впевнена, вона не ламала руки, не бігла по валер’янку й не намагалася з’ясовувати стосунки.
Орися мовчки відпила каву з порцелянової чашки й чекала продовження. Її спокій трохи збивав Тараса з пантелику, але він швидко оговтався.
— Квартира, як ти пам’ятаєш, моя. Добрачна, — він зробив наголос на останньому слові, ніби забивав цвяха. — Я не звір, щоб виставляти тебе на вулицю серед ночі. Даю тобі два дні на збори. Вихідні цілком твої. Я поїду з Одаркою за місто, щоб не заважати тобі пакувати речі. У понеділок уранці ми з нею заїдемо. Їй не потрібні твої сльози, істерики й чужа енергетика в домі. Сподіваюся, встигнеш звільнити територію?
— До понеділка? — рівним голосом перепитала Орися. — Цілком. Мені вистачить двох днів.
Тарас задоволено кивнув. Йому подобалося, що розлучення відбувається так цивілізовано. Він завжди вважав себе великодушним чоловіком.
Утім, великодушність Тараса закінчувалася там, де починалися його особисті гроші. Усі п’ятнадцять років шлюбу він не втрачав нагоди нагадати, що Орися прийшла «на його територію».
А «територія» п’ятнадцять років тому була невеселою бетонною коробкою з трьох кімнат, де не було майже ні меблів, ні натяку на затишок. Тарас тоді гордо заявляв, що головне — квадратні метри, а спати можна й на матраці. Він був патологічно скупий на побут. Усі свої гроші відкладав на дорогі машини, які, до речі, завбачливо оформлював на матір — Горпину Степанівну Грицай.
Орися, жінка з гарним доходом і бездоганним смаком, жити в спартанських умовах категорично не збиралася. Їй потрібен був комфорт. За перші ж кілька місяців шлюбу вона повністю, від порога до дальньої кімнати, обставила квартиру на власні заощадження.
Це вона замовляла меблі до кімнат та італійський кухонний гарнітур у класичному стилі, який ніколи не старіє. Це вона добирала якісну вбудовану техніку, оплачувала укладання дорогого паркету, купувала люстри й шила на замовлення важкі портьєри, що ідеально гармоніювали з інтер’єром.
А потім в Орисі з’явилося хобі — антикваріат. Упродовж усього шлюбу вона потроху купувала вишукані речі. Тарас лише поблажливо посміювався: «Твої гроші — твої пилозбірники, бався. Мені ці музейні експонати задарма не потрібні».
Утім, він попросив матір приїхати на вихідні, коли Орися мала збирати речі.
— Мамо, ми розлучаємося. Усе буде по-людськи. Але ти про всяк випадок приглянь за Орисею, щоб вона чогось зайвого не прихопила з мого дому.
— Звісно, Тарасику. Я завжди на твоєму боці, — підтримала сина Горпина Степанівна.
Та доля любить іронізувати саме в такі моменти. У суботу вранці, коли свекруха вже збиралася їхати до сина, у неї різко підскочив тиск. Довелося викликати «швидку», лікарі суворо наказали постільний режим. Контролер вибув із гри.
А Тарас тим часом укладав у шкіряний саквояж свої речі й паралельно віддавав дружині останні вказівки.
— Отже, так, Орисю, — Тарас зупинився посеред коридору, оглядаючи свої володіння. — Забирай свій одяг, косметику, якісь там вазочки. Але давай без вандалізму.
Орися, прихилившись до одвірка, схрестила руки на грудях:
— Що ти маєш на увазі під вандалізмом?
— Вбудовану техніку не чіпай. Вона монтувалася під цю кухню, тож тепер це частина моєї квартири. Духовка, посудомийка — усе лишається на своїх місцях, я до них звик. І цей антикварний комод у спальні теж залиш.
— Комод? — Орися трохи підняла брову. — Ти ж його дровами називав.
— Одарці він сподобається, — відрізав Тарас. — Вона взагалі в захваті від обстановки. Каже, що в мене чудовий смак. Тож не псуй інтер’єр.
Одарка Вергун справді була в захваті. Тридцятирічна жінка, що працювала адміністраторкою в салоні краси, щиро вірила, що витягла щасливий квиток. Тарас здавався їй заможним, солідним естетом. На всіх фото в соцмережах він розслаблено позував то в глибокому шкіряному кріслі, то на тлі дорогих картин, то спершись на той самий різьблений антикварний комод. Одарка була абсолютно впевнена, що переїжджає в розкішні хороми до багатого чоловіка, який забезпечить їй сите життя.
— Як скажеш, Тарасе, — на губах Орисі з’явилася ледь помітна холодна посмішка. — Я заберу тільки своє.
— От і розумниця. Добре, що без скандалів. Завжди знав, що ти розумна й не підеш проти моєї сили. Ключі лишати не треба, у понеділок я просто зміню замки, — він підхопив сумку й вийшов за двері, передчуваючи тріумфальне повернення з новою дружиною.
Коли Тарас уже влаштувався з Одаркою в номері заміського спа-отелю, йому прийшло повідомлення від матері:
— Тарасику, не можу до тебе додзвонитися. У мене тиск, приїжджала «швидка», я не зможу приїхати й проконтролювати Орисю.
Тарас вилаявся. Скасувати відпочинок із новою коханою він не міг і не хотів. «Та не понесе Орися нічого. Вона не з таких», — подумав він і відповів матері черговим смс, мовляв, бережи себе.
А тим часом Орися, щойно Тарас поїхав, набрала номер, який приготувала ще вчора ввечері.
— Алло, це Орися, я вам дзвонила. Так, адреса та сама. Чекаю вас за годину. Машина потрібна найбільша, яка є у вашому автопарку. Так, з інструментами. Демонтувати доведеться багато.
Після цього дзвінка жінка підтвердила бронювання складу для зберігання особистих речей. За ті два дні, які колишній чоловік відвів їй на виселення, знайти хорошу порожню квартиру для тривалої оренди було неможливо. Тож Орися вирішила, що перший час поживе в мами, поки шукатиме відповідний варіант.
Опівдні до квартири зайшли шестеро кремезних чоловіків у робочих комбінезонах. Разом із ними прибув професійний електрик і фахівець зі збирання та розбирання меблів.
— З чого почнемо, хазяйко? — діловито поцікавився бригадир.
— Почнімо з усього, — спокійно відповіла Орися. — Знімаємо фасади з кухні. Виймаємо варильну поверхню, духовку, витяжку, мікрохвильовку та посудомийну машину. Далі — м’які меблі, спальний гарнітур. Антикваріат паковати в потрійну пухирчасту плівку, кожен куточок перевірю особисто.
Робота закипіла. У квартирі стояв гул шурупокрутів і шелест пакувальної стрічки. Це не був істеричний збір речей скривдженої дружини — це була чітка, холоднокровна логістична операція. Орися керувала процесом із грацією полководця.
З вікон зникли важкі оксамитові штори, зі стін зняли картини. Електрик від’єднував і знімав дорогі люстри та бра, лишаючи замість них звичайні лампочки.
Італійський паркет глухо заскрипів під важкими черевиками вантажників, які виносили шкіряний диван, шафу, різьблений комод і побутову техніку. Квартира стрімко втрачала лиск і перетворювалася на ту саму гулку, похмуру бетонну коробку, якою була п’ятнадцять років тому.
На вечір суботи величезний вантажний фургон, припаркований біля під’їзду, був забитий під зав’язку. Бригадир, витираючи піт зі лоба, востаннє піднявся на поверх. Орися стояла посеред порожньої, випотрошеної кухні.
— Хазяйко, — важко дихаючи, сказав чоловік. — Проблема. У фургон більше ні сірникової коробки не влізе. Забили під саму стелю, дверцята ледь закрили. Тут лишилися обідній стіл і табуретка. Викликати через них другу машину?
Орися глянула на добротний дерев’яний стіл і табуретку, що самотньо стояла поруч.
— Ні, не треба, — вона всміхнулася. — Залишайте. Це буде мій прощальний подарунок молодятам. Їм же треба на чомусь будувати світле майбутнє.
Вона ще раз обвела поглядом голі стіни з дротами, що стирчали, і вийшла, зачинивши за собою двері.
Ранок понеділка видався сонячним. Тарас припаркував машину біля під’їзду, галантно відчинив перед Одаркою двері й допоміг витягти валізи. Вона готувалася переступити поріг розкішної квартири в статусі нової господині.
— Ну ось ми й удома, люба, — урочисто промовив Тарас, повертаючи ключ у замку.
Він розчинив двері й галантно пропустив Одарку вперед.
Вона зробила два кроки в передпокій. Цок-цок. Звук її підборів гулкою, різкою луною рознісся порожньою квартирою.
Одарка завмерла. Тарас, що йшов слідом, наткнувся на неї й обурено підвів очі. Слова застрягли в нього в горлі.
Перед ними простягалася абсолютно порожня квартира. У вітальні не було ні меблів, ні телевізора, ні картин, ні штор на вікнах. Замість розкішної кришталевої люстри під стелею понуро гойдалася гола лампочка. Зі спальні зяяла порожнеча — ні ліжка, ні антикварного комода, який так подобався Одарці.
Тарас у шоці рвонув на кухню. Там, де ще в п’ятницю стояв дорогий італійський гарнітур із вбудованою технікою, тепер зяяли виводи водопровідних труб і чорніли розетки.
Посеред тієї дзвінкої порожнечі стояли один-єдиний стіл і один табурет. На столі матовим блиском відсвічували ключі Орисі.
— Тарасе… — голос Одарки зірвався, перетворившись на тонкий писк. Вона повільно обернулася до нього. Її обличчя спотворила гримаса нерозуміння й наростаючої люті. — Що це? Де все?! Де меблі? Де техніка?!
— Орися… — тільки й спромігся вичавити приголомшений чоловік, перевівши погляд із підлоги на голі стіни.
— Ти ж казав, що в тебе повністю умебльована квартира! Казав, що ми житимемо в комфорті! Ми що, на цьому табуреті спатимемо по черзі?! Тоді замовляй нові меблі негайно!
Тарас судорожно ковтнув. Він чудово розумів, що грошей на нові меблі, тим паче такого рівня, у нього немає. Усі його заощадження були вкладені в машину, оформлену на маму, а до наступної зарплати лишалося ще два тижні. Щоб заново обставити трикімнатну квартиру хоча б найдешевшими шафами й ліжками, доведеться брати величезний кредит. А спати цієї ночі їм доведеться або на підлозі в цій квартирі, або їхати в орендовану однушку до Одарки.
Притулившись до стіни, Тарас згадав слова Орисі з їхньої останньої розмови: «Я заберу тільки своє…». І колишня дружина дотримала слова: не чіпала його стін. Вона забрала тільки те, що належало їй…
Знаєте, мене завжди щиро смішили ці картонні страждання з дешевих мелодрам. Ах, він привів іншу! Я зберу валізку, гордо підведу голову, змахну сльозу й піду геть, лишивши їм усе нажите нелегкою працею. З якої радості доросла, успішна жінка має ставати спонсоркою чужого щастя? Гордість — це не піти з однією валізою, великодушно подарувавши колишньому свій комфорт. Гордість — це забрати своє, куплене на свої кровні, і лишити нахабу рівно з тим, що він реально заслужив. Тарас так пишався своїми «добрачними квадратними метрами»? Будь ласка, Орися повернула йому його бетонну коробку в первозданному вигляді. Смакуйте, любі.
