А серветки ти куди поділа? Я ж просила саме ті дістати, з срібним візерунком, вони ж під скатертину найкраще пасують, без оглядки буркотіла Марія Іванівна, акуратно нарізаючи лимон на такі тонкі шматочки, що їх крізь світло можна було читати.
Її чоловік, Віталій, зазвичай у цей час вже давно сидів би перед телевізором в очікуванні вічного новорічного “Вечірнього Кварталу”, але сьогодні щось затримувався. Марія нудила вголос, як завжди напередодні родинних свят, бурчала, але чортиком гріла дім теплим затишком. До дванадцятої ночі три години, качка з яблуками вже майже готова, оселя блищить, ялинка виблискує вогниками, а на душі та сама підліткова наївна надія на диво, яка не відпускає навіть у пятдесят.
Витерла руки об рушник, кинула погляд на годинник. Віталя десь забарився. Обіцяв заїхати в офіс по подарунок для дружини і пропав. Марія посміхнулась. Напевно, вибирав щось особливе. Цьогоріч срібне весілля: двадцять пять років, як за сценарієм прощавай молодість. Святкувати вирішили тет-а-тет, нарешті залишившись без натовпу дітей та гостей, які давно повиїздили з рідного гнізда.
І тут, нарешті, клацнув замок. Марія поправила зачіску, скинула фартух, лишивши на собі святкову оксамитову сукню, і пішла зустрічати чоловіка.
Віталю, де тебе носить? Качка…
Далі слова в горлі застряли. На порозі, поруч із Віталієм, стояла якась дівчина: несподівана, при параді у пухнастій норковій шубі, з хвилею мідного волосся та яскравою червоною помадою. В руках пакунок із мандаринами, а Віталій притискав до грудей пляшку Артемівського.
Марічко, зустрічай гостей! теребив чоловік надто гучно для спокійної передпокою. Це Ярослава. Ярослава Сергіївна, наш новий головбух.
Марія завмерла, наче температура в кімнаті раптом впала до мінус двадцяти. Мовчки перевела погляд із чоловіка на гостю, потом назад.
Доброго вечора, вичавила. А ми… когось чекали?
Ярослава навіть не моргнула простягнула руку в елегантній перчатці:
Ой, Маріє, добрий вечір! Ви не уявляєте, що сталося! Просто як у кіно! Вітя… ой, Віталій Іванович мене реально врятував. Дуже вдячна, пречудесно вдячна!
Віталій похнюплено стягав черевики, намагаючись не ловити погляд дружини.
Марій, розумієш… Їду я в офіс, а там Ярослава! Плаче! Так, що аж стіни в офісі течуть! З трубами біда, квартира тоне, світла немає, холод лютий, майстер аж на третє січня погодився. Де їй з того офісу? Не на вокзал же. Родини у Львові нема, самітня. Ну, думаю, хай їде до нас. У Марії, кажу, кутя всім кутям кутя, святкова жінка, не вижене.
Марія слухала цей хаотичний монолог і всередині відчувала, як її затишок сиплеться дрібними шкарлупами. Двадцять пять років. Романтика, свічки, які вона власноруч уже виставила. А тут це диво в шубі.
Заходьте, мовила сухо. Голос звучав чужим і дзвінким, наче толька-но відклали скрипку. Раз уже прийшли.
Ярослава тут же заскочила до кімнати, враз перебивши аромат запеченої качки та хвої обволікаючим запахом дорогих парфумів.
Ой, як тут у вас мило! защебетала вона, роззираючись, як таєц у Києві. Такий, знаєте, …ретро-стиль. У моєї бабусі схожий буфет був! Так атмосферно, як у музеї соцу.
Марія закусила губу. Буфет, між іншим, був львівський, дубовий, куплений за чималі гривні років пять тому, але сперечатись із молодицею, яка сама би згодилася у доньки, не було бажання.
Віталю, допоможи гості роздягнутись, кинула вона й щезла на кухню. Треба було зібратися. Руки тремтіли.
Через хвилину у кухню теліпався розгублений Віталій, у погляді якого горів відчайдушний вітер змін.
Марічко, ну ти чого? Ти ж добра душа, ну не починай! стиха шепотів, зачинивши двері. Реально йти нікуди людині! Це ж Новий рік, треба ж по-людськи! Побуде вона з нами, вип’є, закусить, а потім я їй таксі визву до готелю, або вже тут на дивані постелимо…
На дивані? Марія так подивилась, що ложка в руці мало не лопнула. Ти добре все пригадав? Ми хотіли побути ВДВОХ. А ти привів незнайому жінку, яка з порога підсміюється! Музей вона, бачиш, вгледіла.
Та ж не зі зла! Вона ще молода, спалахує легко. Марічко, та не позор мене перед колегами, уявляєш, завтра всім розкаже, що я її на вулицю прогнав. А мені перед начальством ще працювати!
Марія дивилася так, ніби прагнула продірявити в чоловікові діру словесним буревієм. Де той уважний, лагідний чоловік, із яким ремонт затівали й дачу саджали? Замість нього ошелешений баболюб, що пускає піну для ефекту.
Добре, нарешті сказала. Хай буде по-твоєму. Але якщо вона ще раз зачепить мій дім…
Не зачепить, не зачепить! Обіцяю! аж підстрибнув Віталій і потягнувся обіймати, та Марія відсторонилась.
Йди, розважай безпосередність. Маю накривати. Третій комплект сервірувати…
Вечеря почалась важкою тишею. Марія мовчки розставляла тарілки. Ярослава вже в обтягаючій сукні з декольте, цілком недоречній для сімейного застілля, всілася королевою і крутить фужер.
Віталюню, а відкрий шампанське вже зараз? Ну, щоб за старий рік… томно дивиться на чоловіка. Так пити хочеться, аж руки тремтять.
Віталюню. Марія так стукнула Оселедцем під шубою об стіл, що аж столові прибори дзвеніли.
У нас шампанське відкривають тільки під дзвони, відрізала. А поки що можете морсу з журавлини випити, домашній.
Ярослава покривила губки:
Морсик? Як це мило. Але я солодке не пю, фігуру жалію. А брюту не знайдеться? Кажуть, напівсолодке для тих, кому вкус не дійшов.
Віталій заметушився:
О, коньячку в барі лишилось, гарний, Ярославо?
Можна крапелинку, для сугреву. У вас тут прохолодно. Газ не економите?
Марія сіла навпроти цієї дивної парочки. Почувалась зайвою на власному святі. Віталій лилив, підкладав, сміявся із власних анекдотів, від яких Ярослава іржала так голосно, ніби у Львівському цирку.
А ви, Маріє, працюєте? різко до господині.
Працюю, спокійно відповіла Марія. Головний технолог на кондитерській фабриці.
Та невже? вельми здивовано підняті брови. А виглядаєте такою… домогосподаркою. Як ті, що усе життя борщі варять та чоловіка з роботи чекають. Віталик казав, що у вас золоті руки. Хоча, додає, поговорити нема про що, побут душить, але пироги шикарні.
У кімнаті осіла тиша. Лише годинник й гул телевізора.
Віталій поперхнувся, почервонів.
Я… я такого не казав! Ярославо, ти щось плутаєш!
Марія повільно відкладає вилку. Нитка терпіння з тріском порвалась. “Поговорити нема про що”? “Побут задавив”?
Продовжуйте, Ярославо, холодно підбадьорила, ще щось цікаве розповідав мій Вітя? Давайте, послухаємо.
Ярослава завовтузила, потім ще більше ускладнила ситуацію:
Ой, не ображайтесь! Чоловіки вони такі… Їм драйву бракує, емоцій! А на корпоративі Віталік зірка танцполу! Ламбада, у весь відділ аплодує! Каже: Дома не потанцюєш, дружина втомлена, ноги болять.
Марія подивилась на свої ноги. Вони боліли лише, коли три дні стоїш біля печі заради святкової вечері для улюбленого чоловіка.
Віталій сидів понурий, очі квадратні.
Пропоную випити! спробував залагодити. За мир та злагоду!
Чекай, не відводячи очей від гості, сказала Марія. А як там у вас з трубами, Ярославо?
З трубами? Ярослава замялася, очі забігали. А, ну, так… Прорвало, фонтан з батарей! Віталій Іванович, каже, справжній чоловік, не то що мій колишній…
Дивно, задумливо мовила Марія. Зараз мороз мінус пятнадцять. Якби фонтан кипятка й світло відключили, ви б тут не сиділи із ідеальним волоссям та манікюром. Ви б пахли сирістю й аварією. А від вас лише бажанням звабити чужого мужа.
Ярослава спалахнула.
Як ви смієте! Я гість! Віталік, захисти мене!
Віталій ужався в крісло.
Марічко, може, вона переодяглася…
Мовчи, Віталію, тихо, але грізно. Підвелась. Двадцять пять років я затирала очі на твої шалості затримки, компліменти спідницям. Думала, цінуєш сімю. А на ділі я кухарка, з якою балачки нецікаві.
Підійшла до вікна, різко смикнула фіранку. Надворі феєрверки, а в душі ураган.
Так ось, повертається. Концерт закінчено. Ярославо Сергіївно, мандарини в руки, і на вихід.
Ярослава відкрила рота, хотіла щось сказати, але зустрівшись із її поглядом, піджала губи.
Віталію, ти дозволиш мене виганяти в ніч? у відчаї.
Віталій, зібравшись із духом (чи з коньяком, хто вже знає), гримнув по столу:
Маріє! Досить! Це мій дім також! Я привів гостя! Ярослава залишиться.
Як хто залишиться? спокійно Марія.
Як баба-яга! випалив.
Марія кивнула, без сліз, без криків. Дістала з буфета велику сумку для подарунків на Різдво. Випотрошила її від цукерок.
Твій дім, кажеш? Досить. Я йду. Але нюанс: квартира спадок мого батька. Ти тут лише прописаний. Завтра, як МФЦ відкриється, подам на розлучення.
Що?! Віталій побілів, похмілля як рукою зняло. Маріє, ти куди?
Туди, де драйв. Де ламбада. Допоможеш Ярославі з трубами. Тут музей.
Почекай! рвонув, перекинув стілець. Пробач! Я ідіот! Ярослава просто колега!
Марія дивилася з огидою. Секунду тому був захисник, а тут вже нічого особистого.
Ні, Віталію. Олівє зіпсувався. Разом з нашим шлюбом. Одягайся. Дадаю пять хвилин.
Ярослава похопилася, мовчки гайнула в передпокій. Шубу під пахву, на ходу пробубоніла:
Нормальних тут нема… Віталію, я таксі викличу сама! грюкнула дверима, залишивши по собі лише аромат дорогого сервісу.
Віталій стояв із порожньою сумкою.
Марічко… Вона ж пішла! Все, забудь! Качка стине!
Марія дістала качку з духовки. Запах яблук та кориці завжди тішив ніздрі, але не сьогодні.
Забути? Ти привів коханку в наш дім у річницю, обговорював мене за спиною, дозволив мене принижувати.
Взяла блюдо.
Іди. Не жартую: не підеш викличу поліцію. Повір, мені повірять.
Віталій розгублено пішов до спальні шарудів речами, намагаючись улізти в пуховик, що стирчав із торби.
Ти пожалкуєш! гукнув, намагаючись зберегти чоловічу гідність. Кому ти треба у пятдесят?
Собі, відповіла вона, і «клац!» два оберти замка.
Настала благословенна тиша. Марія присіла спиною до дверей, як радив психолог в Ютубі. Думала, плакатиме, але було лише відчуття простору як після генерального прибирання старих меблів: нарешті вільно дихати.
Перейшла до кухні. На столі три набори салати, ікра, качка. Все наче бутафорія до скасованої вистави.
Тарілку Ярослави з помадним відбитком кинула у смітник. Дзинь!
Тарілку Віталія туди ж. Дзинь!
Залишила тільки свою улюблену із золотою полоскою. Налила келих Артемівського ледве не під завязку.
На екрані президент уже натхненно зичив багатства. Куранти готувались відлічувати останні миті року, який забрав ілюзії, але повернув гідність і здоровий сон.
З Новим роком, Маріє, сказала власному відображенню в чорному вікні.
Відрізала собі найбажаніший шмат качину ніжку з хрумкою скоринкою. Додала олівє, він чудово настоявся і зовсім не зкис.
Ось і смс від дочки: Мамусю, з Новим роком! Любимо вас із татом! Чекайте з внуками за тиждень!
Марія посміхнулася. Життя, справжнє, триває. Діти, внуки, улюблений дім. А решта зайве, як старі черевики.
Випила ще ковток. Пузирці приємно йшли до голови. Вперше за багато років ніякого гону, прикрас, обслуговування гостей з Голівуду. Просто спокій.
За стіною сусіди вже запускали ракети. Вся країна святкувала. Марія разом із нею. Своє звільнення.
Через годину все, що не зїсть сама, акуратно розклала по контейнерах: завтра віднесе тітці Валі-консьєржці та двірнику Михайлові хай порадіють.
А качку… доїсть сама. Заслужила.
Перед сном змила макіяж і в дзеркалі побачила гарну, доглянуту жінку. Навіть трохи сумну, але дуже живу. І ніяких баб у бігуді.
Драйву хотів, пирхнула Марія. Ну то тепер хай шукає драйв у судах і у черзі на житло.
Вляглася на всю постіль, що зазвичай ділила з хроплячою половиною. Пахло свіжістю й лавандою.
На ранок її розбудило сонце. Перша думка не про сніданок для чоловіка, а: А хочу каву з тістечком у новій кавярні! І це була чудова думка.
Що далі буде новий розділ життя. Будуть розлучення, поділ майна, неприємні розмови. Але то вже завтра. Сьогодні простір, їжа, тиша. І ніхто більше не назве її дім музеєм, а життя нудним.
Сподобалась історія ставте вподобайку й підписуйтесь. Як ви би вчинили на місці Марії?
