Я пам’ятаю, коли лежала в пологовому будинку, народжуючи другу дитину. Чоловік привіз мене і поїхав додому, обіцяючи скоро повернутися. Я народила донечку зранку, як і всі мої товаришки, які лежали зі мною в одній палаті. До них приходили чоловіки, мами. А я спочатку часто виглядала у вікно, а потім перестала.
В нашій палаті я одна, яка народжувала вдруге, три дівчини вперше, тому з усіма питаннями зверталися до мене, як до досвідченої породіллі. Та коли до мене чоловік не приїхав і в обід, я відвернулася до стіни, всім своїм видом показуючи, що не хочу розмовляти. А сама тихенько плакала. Я народила донечку, радість яка, а чоловік не приїхав, не поцікавився. Та й взагалі як у мене справи, чи все гаразд.
До вечора мене не чіпали. Лише коли почула голос чоловіка, який гукав у вікно, що прийшов, я нарешті повеселіла. Встала і ми довго розмовляли. Я розповіла, як почувалася покинутою. Як раділи навкруги всі, а мені не до радощів. Адже зовсім інакше уявляла чекання народження донечки.
Чоловік вибачався, розповів, що зустрів мою двоюрідну сестру, поділився радістю і збирався їхати до пологового. Та Галина слізно просила допомогти їм по господарству. Чоловік захворів, а вона одна не справиться. Відмовити не рішався. Адже живемо дружно і допомагаємо одне одному. А вийшло що затримався на весь день.
А я цю подію запам’ятала на все життя. Було відчуття, що мене кинули і це так тяжко переживати.
А вам що запам’яталося при народженні нащадків?
