Чоловік промовив: «Не сперечайся». Я і не сперечався я просто перестав погоджуватися. І саме тоді все почалося.
Максим зайшов на кухню так, ніби щойно підписав угоду про припинення війни між двома галактиками, хоча насправді приніс лише батон і пляшку молока. В його поставі з’явилася якась величність, немов зображення гетьмана на старій банкноті. Відтоді, як тиждень тому його призначили «в.о. заступника начальника відділу», мій Максим уже не ходив він ступав.
Соломіє, виголосив він, поглядом інспектора перевіряючи мою вечерю (форель, запечену з лимоном).
Я сьогодні стомився. Приймав стратегічні рішення. Давай так: удома тиша й абсолютна підтримка. Я не хочу сперечатися. Мозкові треба відпочити від війни з середовищем.
Я завмер із виделкою в руці. Це було сміливо. Це було свіже. Враховуючи, що живемо ми у моїй квартирі в Києві, а моя зарплата аналітика фінансового ринку дозволяє не зважати на інфляцію гривні, прохання звучало, якби морська свинка вимагала у лева власне крісло.
Тобто, ти хочеш, щоб я стала для тебе ехом? уточнила я, відчуваючи, як у мені прокидається той самий норов, за який мене шанують колеги та цурається свекруха.
Я хочу, щоб ти визнала мій авторитет, урочисто заявив Максим, поправляючи краватку, яку для вечері одягнув лише для значущості. Чоловік то вектор. Жінка то навколишнє середовище. Не викривляй мій вектор, Соломіє.
Я поглянула на нього. Його очі світилися тією самою наївною впевненістю, як у людини, що перебігає Шулявський міст без світлофора.
Домовились, рідний, посміхнулася я, відрізаючи шматок риби. Без жодного спору. Тільки згода.
Саме тут почалася моя улюблена гра: «Обережно із бажаннями, бо вони здійснюються буквально».
Перший акт мого «марлезонського балету» відбувся в суботу. Максим збирався на корпоративний тімбілдінг захід, який він гордо іменував «лідерським самітом», а я жартома називав «виїзд офісної фауни на шашлики».
Вертілся перед дзеркалом у нових штанях, які купив сам, без моєї участі. Штани були яскраво-гірчичного кольору на думку Максима, дуже модні, але сиділи вони так, ніби їх шили для кенгуру в очікуванні потомства: в бедрах порожньо, а ікри натягнуті як в домашньої ковбаси.
Ну як? пишався він грудьми. Солідно? Підкреслює статус керівника?
Зазвичай я б натякнув, що в тих штанях його статус аніматор у цирку на Контрактовій. Але ж обіцянка!
Безперечно, Максиме, кивнула я, читаючи книжку. Дуже сміливо. Всі одразу зрозуміють, хто тут головний. Колір і фасон… прямо кричать про твою унікальність.
Максим засяяв.
Ось бачиш! Раніше б почалася: «Одягни щось інше, не ганьбися» Навчаєшся, дружино!
Повернувся він надвечір розлючений і чомусь у джинсах колеги. Виявилося, під час конкурсу «Перетягування шнура успіху» гірчичний витвір луснув на самому важливому місці, мов вітрило на лаві надії.
Чому ти не сказала, що вони мені малі саме там, де треба?! волав він, жбурнувши залишки в куток.
Любий, ти ж сам казав, що підкреслюють статус. Я не сперечалася. Мабуть, статус виявився більшим за тканину.
Справжня драма розкрилася, коли до справи долучилась свекруха, Надія Миколаївна. Вона нагрянула в гості з ревізією, а Максим, окрилений моєю згодою, вирішив, що тепер можна все.
Сидимо за столом. Надія Миколаївна, жінка із зачіскою «будинок для песика» й суворим поглядом, оцінює мою вітальню.
Соломіє, у тебе штори якісь похмурі, промовила вона, жуючи мій пиріг. Та й пилюка на карнизі. Хороша господиня пилу не дає жити: він її боїться! Максимчику потрібен комфорт, а у тебе як в офісі.
Максим, відчуваючи підтримку тилу, підтакнув:
Правда, Соломіє. Мама правду каже. Ти забагато працюєш, а вдома безлад. Може, зменшиш навантаження на роботі, візьмеш півставки? Грошей вистачить, я ж тепер у керівництві.
Це було смішно. Його «керівницька надбавка» покривала хіба пальне і обіди. Але я памятав: я не сперечаюсь.
Ви праві, Надіє Миколаївно, покірно відповів я. Максиме, ти теж маєш рацію. Я дійсно надто багато уваги приділяю роботі. Штора обличчя жінки.
О-о! зраділа свекруха. Мудрішіш на очах.
Тому, продовжив я, я вирішив відмовитись від клінінгу.
Запала тиша. Надія Миколаївна призупинилась на ковтку чаю.
Якого клінінгу? з недовірою запитав Максим.
Ну, жінки, що прибирала раз на тиждень, поки ми на роботі. Ти ж казав, що треба економити, відповідати твоєму статусу господаря. А мама що чистота має бути жіночими руками. Я погоджуюсь. Звільняю помічницю. Прибиратиму сам. На вихідних.
А у будні? обережно спитав чоловік.
А у будні, любий, радітимемо натуральній дії ентропії. Ти ж не хочеш, щоб я перевтомлювалась після роботи?
Наступні два тижні перетворилися для Максима на виставу побутового реалізму. З роботи я поверталася, посміхалася й сідала читати. Посуд горою. Пилюка, ніби сніг у Карпатах, вкривала поверхні. Сорочки Максима, звично ідеально випрасувані, нависали сумною тінню.
Соломіє, в мене нема чистих сорочок! завив він у вівторок зранку.
Знаю, рідний. Але я вчора штори вибирала, як мама радила. До прасування сил не залишилось. Але ж ти тепер керівник можеш делегувати прасування собі!
Максим схопив праску, обпік палець, припалив рукав, покрився лайкою й натягнув светр. Виглядав так, наче світував із системою, але система мала броню.
Кульмінація нашої трагікомедії настала, коли Максим вирішив влаштувати «ділову вечерю» вдома. Мав прийти сам Віктор Олександрович справжній начальник відділу, чиє місце поки грів Максим, ще пара поважних колег.
Соломіє, це мій шанс, нервово метушився чоловік. Треба показати, що за мною справжній тил, що я глава родини, якого поважають. Значить так: на столі має бути багатство, але… традиційне. Без твоїх суші та карпачо. Чоловіки люблять мясо. І головне: в чоловічі розмови не встрявай. Просто носи, посміхайся й мовчи. Твоє бачення логістики нікому не цікаве. Зрозуміла?
Зрозуміла, тихо відповів я. Багато, традиційно, мовчати.
І щось одягни… дівоче.
Як скажеш, мій керманич.
Я підготувався на повну. Одягнув халат у квіточку з рюшами особистий «артефакт» від Надії Миколаївни, ховав до анекдотичних подій. На голову спорудив щось між пташиним гніздом і вершиною Говерли.
Поставив на стіл заливне (купив, звісно, у кулінарії, тремтіло так само, як Максим перед начальством), гору вареної картоплі й велетенську, жирну печену свинячу ногу таку, що виглядала, ніби свиня від ожиріння й померла. Жодного «шикарності». Жодних серветок у кільцях. Як замовляли.
Гості завітали. Віктор Олександрович, інтелігентний чоловік у окулярах, окинув мій халат здивуванням, але промовчав. Максим почервонів так, що навіть бордові шпалери виглядали скромно.
Прошу до столу, добродії! проспівав я з інтонацією гуцульської свахи.
Вечеря стартувала. Максим завів бесіду про «оптимізацію потоків через перерозподіл людино-годин», сипав словами, зміст яких, здається, сам не до кінця розумів.
Максиме, пробачте, лагідно зупинив його Віктор Олександрович. Але, якщо ми перерозподілимо потоки, як ви кажете, втратимо контракт з Китаєм. А ви як думаєте, Соломіє? Чув, ви провідний аналітик у «Глобал Фінанс»?
Момент істини. Максим завмер, його очі кричали: «Мовчи!».
Я всміхнувся білою посмішкою та шанобливо подивився на чоловіка.
Ой, Вікторе Олександровичу, що ви! відмахнувся я, дзеленчачи браслетами. Де мені! У нашій сімї за всіх розуміє Максим. Він вектор! А я так, оточення. Моє діло картоплю варити та слухати, що каже чоловік. Він же радив не вдаватися у складнощі, мовляв, від фінансів ідея шкіри псується.
Віктор Олександрович захлинувся картоплею. Колеги переглянулись.
Максим зблід, по чолі блиснула крапля поту.
Справді, не зупинявся я, входячи в азарт. Максим каже: його рішення це рівень мільйонних прибутків. А куди мені з моїми дрібними звітами. До речі, Максим, розкажи Віктору Олександровичу, як ти пропонував перейти у хмарний Excel?
Це був контрольний постріл. Та ідея з Excel стала в офісі посміховиськом, але вдома презентувалася як геніальний прорив.
Максиме? Віктор Олександрович зняв окуляри, глянув на чоловіка, мов на якусь рідкісну, але марну комаху. Ви це справді пропонували?
Це… це була гіпотеза… пробубнів Максим. Він намагався втримати обличчя, але те усе нижче сповзало в тарілку з заливним. Соломія просто не так зрозуміла
Як це не так? здивовано зітхнув я. Ти ж учора мені цілу годину пояснював, що начальство ретрогради, а ти візіонер. Я не сперечався, я погоджувався!
Максим сіпнувся, зачепив ліктем соусник: жирна калюжа вперто розтікалась до його брюк. Він виглядав як капітан «Титаніка», що сам пробив айсбергом діру у кораблі.
Гості пішли через двадцять хвилин, посилаючись на справи. Віктор Олександрович на прощання потис мені руку і сказав:
Соломіє Миколаївно, якщо вам набридне варити ту картоплю у моєму відділі є вакансія заступника по стратегії. У вас талант все розставляти на місця.
Коли двері зачинилися, Максим обернувся до мене. Його тіпало.
Ти… Ти мене знищив! Ти навмисне! Ти виставив мене дурнем!
Я? щиро здивувався я, знімаючи недолугий халат. Максиме, я весь вечір робив саме те, що ти просив. Я не сперечався. Я мовчав про свою думку. Я створював тобі фон. Якщо на цьому фоні ти виглядав смішно то, може, справа не у фоні, а у самій постаті?
Він відкрив рота, збираючись видати промову, але я підняв руку.
Слухай, коханий, і, будь ласка, не сперечайся. Мій мозок наразі потребує перепочинку від твоїх ідей. Речі твої спаковані. Валіза в коридорі. Твій «вектор» тепер простягається до маминої квартири у Троєщині. Там штори ідеальні й сперечатися всі згодні.
Ти не маєш права… Я чоловік!
Ти був чоловіком, доки був партнером. Коли став паном забув, що трон стоїть на моїй площі.
Я дивився у вікно, як він вантажить валізу у таксі. Суму не було. Квартира пахла свободою, та ще трохи печеною свининою але це швидко вивітрюється.
Запам’ятайте, дівчата: не сперечайтеся з чоловіком, який думає, що розумніший за вас. Просто відійдіть убік і дайте йому з розгону врізатися у реальність. Грім від падіння корони найприємніша музика для жіночого серця.
