З чоловіком прожили шістнадцять років. Він був набагато старший за мене. А я була молода і юна, то ж з першого дня нашого знайомства закохалася у нього без тями. А як він за мною залицявся, так лише в книжках пишуть.
До останнього літа я думала, що мій шлюб був одним із найщасливіших. У нас з чоловіком за шістнадцять років жодного разу не було якогось конфлікту чи найменшої сварки.
Я це зводила до того, що у нас справжнє щире кохання і плюс чоловік на двадцять років старший, то ж з розумом приборкував мої дитячі капризи.
Потім він помер. Роки таки беруть своє і тому він відійшов до кращого світу.
Аж одного липневого дня на порозі нашого дому стояла жінка з дитиною. Хлопчику було років сім, не більше.
Я подумала, що можливо вони не могли знайти потрібного будинку на нашій вулиці, оскільки нумерація у нас своєрідна. Та й з вигляду вони були не бідні.
Я вийшла і запитала що трапилося і чи можу я чимось допомогти.
Тут я побачила, як в жінки з очей почали литися сльози. Тоді вона ледь чутно сказала:
– Вислухайте мене і не проганяйте, прошу. У мого сина важка хвороба. Він син вашого покійного чоловіка. Нам потрібна пересадка кісткового мозку. Гроші у мене є, не переймайтеся. Єдине, що ми не можемо знайти донора. У вас двоє дітей від чоловіка. Я прошу, допоможіть.
Чесно кажучи, я була збентежена. Ця жінка має чоловіка від мого сина, а я маю когось з своїх дітей під ніж відправити. Дивно.
Жінка дивилася на мене і її сльози лилися далі. Вона продовжила:
– Хочете, я встану на коліна?
Тоді вже я запитала:
– Як так трапилося, що у вас син від мого чоловіка ще й такий маленький?
Ця жіночка до того ж була років на десять за мене молодша.
І тут я почула, що чоловік також за нею дуже гарно залицявся і вона не встояла. А як дізналася, що у нього жінка і двоє дітей – покинула. І за місяць дізналася про вагітність.
Чоловік про сина навіть і не знав.
Я не знала, що мені робити далі. Тоді я запропонувала перевірити чи справді наші діти є родичами за допомогою аналізу. Результат був таким, якого я боялася.
Моє материнське серце не могло відмовити, адже я сама мама і знаю, як це коли твоя дитина хворіє.
Я запитала у дітей і пояснила ситуацію. І син і дочка погодилися допомогти, адже це їхній братик.
Донором стала моя дочка. Ми врятували дитину, операція і реабілітація пройшли успішно.
До речі, мої діти спілкуються з молодшим братиком і полюбили його.
Мама хлопчика не дуже рада такому родичанню, адже обіцяла, що не появиться більше в нашому житті. А тут виходить, що вона порушила свою обіцянку.
