Чоловік відправив дружину в село, щоб схуднути, бо вона йому «набридла», а сам міг вільно насолоджуватися час із секретаркою.
«Степа, я не розумію, чого ти хочеш», сказала Олеся.
«Нічого особливого», відповів Степан. «Просто хочу побути один, відпочити. Поїдь у село, розслабся, скинь кілограми. А то зовсім занепала».
Він зневажливо окинув поглядом її фігуру. Олеся знала, що набрала вагу через ліки, але мовчала.
«Де це село?» спитала вона.
«У дуже мальовничому місці», усміхнувся Степан. «Тобі сподобається».
Олеся вирішила не сперечатися. Їй теж потрібен був відпочинок. «Може, ми просто втомилися одне від одного», подумала вона. «Хай собі лінується. А я не повернуся, доки він сам мене не покличе».
Почала збирати речі.
«Ти ж не ображаєшся?» уточнив Степан. «Це ненадовго, просто відпочинеш».
«Ні, усе гаразд», відповіла Олеся з усмішкою.
«Тоді я пішов», сказав Степан, поцілувавши її в щоку перед виходом.
Олеся глибоко зітхнула. Їхні поцілунки вже давно втратили тепло.
Дорога зайняла більше, ніж очікувалось. Олеся двічі збилася зі шляху GPS капризничав, а звязку не було. Нарешті зявився знак із назвою села. Місцина була відокремлена, хати, хоч і деревяні, виглядали охайно, з різьбленими прикрасами.
«Тут немає сучасних зручностей», подумала Олеся.
І не помилилася. Будинок виглядав занедбаним. Без машини чи телефону вона б відчула себе в минулому. Олеся дістала телефон. «Зателефоную йому зараз», подумала, але сигналу так і не було.
Сонце сідало, а Олеся була втомлена. Якби не знайшла будинок, ночувала б у машині.
Не хотілося повертатися до міста, ані давати Степану привід сказати, що вона ні на що не здатна.
Поки вона стояла, розглядаючи хату, її червона куртка різко контрастувала з сільським пейзажем. Олеся усміхнулася.
«Ну що ж, Олесю, не здамося», промовила вголос.
Ранком її розбудив різкий крик півня.
«Що за галас?» буркнула Олеся, опускаючи вікно.
Півень дивився на неї одним оком, потім знову заспівав.
«Чого так ореш?» вигукнула Олеся, але раптом побачила, як мітла пролетіла повз вікно, і півень замовк.
На порозі зявився дід.
«Доброго ранку!» привітався.
Олеся здивовано подивилася на нього. Місцеві мешканці нагадували казкових персонажів.
«Не звертай уваги на нашого півня», сказав дід. «Він добрий, але горластий, ніби його ріжуть».
Олеся розсміялася, сон миттєво зник. Дід теж посміхнувся.
«Ти у нас довго чи просто проїздом?»
«Поки відпочину, скільки вийде», відповіла Олеся.
«Заходь, доню. Снідатимемо. Познайомишся з бабою. Вона пиріжки пече а їсти їх нікому. Онуки раз на рік завітають, діти теж»
Олеся не вагалася. Треба було знайомитися з людьми.
Дружина Петруся Івановича виявилася справжньою бабусею у фартуху й хустині, з беззубою усмішкою і добрими зморшками. Хата була затишна й чиста.
«Тут так чудово!» скрикнула Олеся. «Чому діти рідко приїздять?»
Ганна Миколаївна махнула рукою.
«Ми самі їх відмовляємо. Дороги жахливі. Після дощу тиждень чекати, щоб виїхати. Колись був місток, та старий. Звалився років пятнадцять тому. Живемо, як у заточ
