Кажуть, що батьків не вибирають. Я народилася в неблагополучній сім’ї та люди, яких я зустрічала га своєму життєвому шляху, чомусь вважали, що я така ж як і мої батьки. Це мене дуже сильно ображало, адже я зовсім не така як вони. Вже з 14 років я була вдома за дорослого та мусила доглядати за батьками. Вони не могли навіть їсти собі приготувати. Мама і тато постійно знаходилися в стані алкогольного сп’яніння.
Коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Павлом, мені було дивно почути, що його батьки люблять та доглядають за ним. Було дуже гірко від того, що у мене не так, здавалося, що я не заслуговую на хороше ставлення.
Мама Павла Олеся Станіславівна забороняла йому зустрічатися зі мною, щоб він не набрався від мене лихого. Вона, як і всі решта вважали, що в батьків п’яничок не може вирости нормальна дитина. На щастя, Павло так не вважав та ми вирішили одружитися.
Олеся Станіславівна не приховувала своєї неприязні до мене та усіляко намагалася мене зачепити:
– Вона така ж, як і її батьки, лише прикидається хорошою дівчинкою лише для того, щоб затягнути тебе у свої сіті, а потім ти побачиш її справжнє обличчя, тоді буде пізно.
– Говори що хочеш, роби що хочеш, а я одружуся з Оксаною, – сказав Павло.
Ми швидко побралися, Павло переїхав жити до мене. Весілля було скромним та Олесі Станіславівни на ньому не було. Павло її кликав не один раз на весілля, але марно.
Життя з моїми батьками було нестерпним. Вони навіть не помітили, що вдома з’явилася нова людина, даль продовжували вести свій спосіб життя.
Згодом Павло став помічати зникнення своїх речей. Це його дуже спантеличило. Коли у нього зник ноутбук та чоловік випадково побачив його на вітрині ломбарду, все стало зрозумілим. Чоловік влетів додому та почав випитувати у моїх батьків чому вони беруть його речі без дозволу. Вони нічого не змогли відповісти та розгніваний Павло зібрав свої речі сказавши, що він більше цього не витримає. Я намагалася його наздогнати, казала, що ми підемо жити на квартиру та я йому все поверну, але чоловік нічого не хотів чути.
Згодом я дізналася, що він поїхав на роботу за кордон.
Я залишилася сама. Згодом мої батьки отруїлися неякісним алкоголем та їх не стало. Олеся Станіславівна теж залишилася одна. Її доньки жили у місті та рідко приїжджали, від Павла не було нічого чути. Пройшло двадцять років.
Я полишила спроби знайти собі іншого чоловіка, втіху знайшла в роботі з дітьми. Я працювала вчителькою у школі, згодом організувала гурток театрального мистецтва. Ми стали ставити вистави з дітками, їздити на різні конкурси та вигравати призи.
Дорога до школи пролягала через двір моєї колишньої свекрухи. Кожного разу проходячи повз я віталася з Олесею Станіславівною, а вона лише відверталася від мене удаючи, що мене зовсім не існує.
Якось в черговий раз коли я привіталася з літньою жінкою, то побачила, що вона впала на землю. Не довго думаючи я викликала швидку допомогу та супроводжувала Олесю Станіславівну до лікарні. Коли мою колишню свекруху виписали додому, лікарі сказали, що вона потребує догляду. Ніхто з її доньок не приїхав, щоб доглядати за своєю мамою, тож я взяла відповідальність на себе.
Жінка плакала та казала, що помилилася в мені, просила її пробачити, а я сказала, що давно вже їй за все пробачила.
Не важливо яке було в нас минуле, важливо те, ким ми є зараз та до чого прагнемо.
