День перший. Дружина вирішила мене «провчити» і поїхала до тещі. Повертаюся додому і очам не вірю
Я йду. Тиждень живи сама, може зрозумієш, кого втрачаєш! Може тоді навчишся цінувати увагу, оголосила Христина, театрально запихаючи у валізу свої речі, ледве не збивши з полички мого улюбленого глечика.
Я спостерігав за цим спектаклем, мовчки спершись до стіни. В середині усе вирувало: обурення, злость і істеричний сміх. Моя дружина, тридцятирічна «дівчина», стояла посеред моєї купленої ще до шлюбу! однокімнатної квартири в Києві й погрожувала покинути мене. Напевне вважала, що без її незамінного «жіночого щастя» стіни розваляться, а я усохну, як старий кактус на підвіконні.
А почалося все, як завжди, після нашого недільного візиту до Марії Йосипівни. Теща в мене ще та: вміє зробити комплімент так, що аж кортить у вікно вистрибнути, а поради дає з таким тоном, ніби старшина на полігоні ганяє солдатів за невідполіровані чоботи.
Христина приїхала від мами «заряджена». Було видно одразу: губи стиснуті, очі шукають недоліки, ніс винюхує пилюку.
Андрію, чому знову рушники в ванній навішані не за кольорами? заявила вона ще з порогу, навіть не перевзулася. Мама каже, від цього хаос в домі і аура псується.
Я глибоко вдихнув.
Христю, твоя мама про ауру чула хіба з серіалу девяностих, а рушники висять там, де руки зручно витерти, спокійно відповів, помішуючи плов на плиті.
Христина надулася, зайшла на кухню й ткнула пальцем у каструлю.
Знову шматками? Справжня господиня все перетирає в пюре, так воно краще засвоюється чоловічим організмом. Ти просто лінивий.
Христино, відклав я ложку. В мами твоєї і зубів вже нема на стоматології зекономила, на сервіз витратила. А в тебе зуби є жуй.
Вона аж посиніла, вдихнула повітря для чергової порції «маминого досвіду», але захлинулася.
Ти невдячний! видихнула. Мама заслужений спеціаліст по домашньому господарству!
Христина, твоя мама все життя була вахтеркою в гуртожитку, а «заслуженою» називає себе просто так, бо звучить гарно, відповів я з кам’яним обличчям.
Вона зависла, рота відкрила, та слів не знайшла. Змахнула рукою, наче комара відігнала.
На тому моменті вона вирішила мене «провчити».
Все! Досить із мене твого нахабства! Я їду до мами. На тиждень. А ти тут подумай над своїм ставленням. Коли повернусь чекаю вибачень і взірцевого порядку! Письмово!
Хряснула дверима. Тиша настала.
Було щось дивне у тій порожнечі… але разом з тим і полегшення. Образа пекла, але мені важко повірити вона покинула мій дім, аби покарати мене тим, що буде спокійно й комфортно? Геніально.
Але життя приготувало Христині сюрприз куди цікавіший за її виховний театр.
Наступного ранку шеф її викликав.
Христино Андріївно, терміново треба їхати у Львів у філіал. Проект горить, мінімум три місяці, командировочні подвійні плюс премія, вистачить навіть на нову машину! Ви наше спасіння, більше ніхто не може.
Дружина стояла, за нею, мабуть, крила виростали. Три місяці! Без мене, без дзвінків Марії Йосипівни, у місті кави й левів, з гарною зарплатою.
Я згодна! випалила вона.
Вийшла з офісу, задумалась. Квартира пустуватиме три місяці, комуналка у Києві дай Боже. Тут їй телефонує подруга Оленка:
Христино, біда! Сестра з чоловіком і трьома дітьми приїхали на навчання, ремонти в них затягнулись, місця нема, готель не по кишені. Діти галасливі, але заплатити обіцяють добре і одразу за три місяці!
У дружини народився диявольський план…
Лен, заселяйте завтра. Ключ у консьєржа. Тільки одне якщо прийде якийсь мужик і щось вимагатиме гнати в шию.
Того вечора Христина позабирала все цінне, віднесла мамі, а квартиру підготувала до здачі. На дзвінки я не відповідав, “виховував” її.
Наступного ранку вона поїхала у Львів, а на мою квартиру вїхала весела родина Мельничуків: батько Ігор, мама Люба, троє дітлахів-ровесників і їхній добряк-пес на прізвисько Бровко.
Минув тиждень.
Я, як потім зізнався, витримав сім днів у раю з тещею. Але на відстані вона добра, а вдома її “любов” душила:
Андрійчику, не сьорбай!
Андрій, чому двічі злив воду в унітазі? За комуналку платити будеш ти?
Синку, неправильно сидиш, спина болітиме, як у дядька Василя.
Через тиждень я вже сам не свій. Вирішив: досить. Напевно дружина вже скучила, виплакала очі та зрозуміла, що я їй потрібен. Пора повертатися переможцем.
Купив три мяті гвоздики (символ примирення такий), рушив додому.
Підійшов, вставив ключ не повертається. Дивно. Пробую стукати та дзвонити.
За дверима лунає гуркіт, гавкіт і тупіт наче стадо коней. Чую чоловічий бас:
Хто там?
Я хрипко: Це Андрій! Чоловік! Відчиніть!
Двері розчинились. На порозі стоїть Ігор, широкий в плечах, у футболці та з шампуром щойно шашлик жарили на електрогрилі. Біля нього хвилюється Бровко.
Який чоловік? дивується Ігор. Христини нема. Вона у відрядженні. Ми тут живемо, договір маємо, гроші сплатили. Ти хто?
Я я господар! кричу, вже не тямлячи себе. Це ж моя квартира, ну, Христиної Ми разом живемо!
Дивись, шановний, Ігор поплескав мене по плечу шампуром. Христина сказала: чоловіка нема, він у тещі. Квартира вільна. Іди до мами. Не заважай відпочивати. Любо, подавай аджику!
Двері гримнули перед носом.
За хвилину мій телефон розривається. Христина сидить десь у ресторані на площі Ринок, пє каву і їсть сирники.
Алло? відповіла ліниво.
Що це все значить?! Чого ці люди у нашій квартирі?! Мене не пускають! Я повернувся, а тут чужинці!
Андрію, не кричи, перебила студеним тоном Христина. Ти ж сам пішов. На тиждень чи назавжди аби я зрозуміла. Я зрозуміла. Одній жити нецікаво і дорого. Тому здала квартиру на три місяці.
ТРИ МІСЯЦІ?! уже верещав я. А мені де жити?!
Ти у тещі. Тобі там добре: борщ перетертий, рушники за фен-шуєм. Живи, кайфуй. Я у відрядженні. Повернусь не скоро.
Я подам на розлучення! Викличу поліцію! кричав я у трубку.
Викликай. Квартира моя, власник я. Офіційний договір оренди, податки я сплачую. А ти прописаний? Ні. Ти ніхто, просто гість, якого забагато.
Кинула слухавку.
За десять хвилин подзвонила теща. Я слухав із цікавості.
Андрію! її голос дзвенів, як битий кришталь. Ти вигнав дружину на вулицю! Це негуманно! Подружній обовязок мати дім та гарячу вечерю для чоловіка!
Маріє Йосипівна, перебила Христина, закон каже: подружжя рівноправні. Власником квартири є я. Ваш виховний експеримент залік! Учениця перевершила вчителя.
Ти ти безсовісна! задихалася теща. Чоловік має мати свій простір! Родину руйнуєш! Я в профспілку скаржитимусь!
Хоч в «Сільпо» скаржтеся, вже сміялася Христина. До речі, завжди казали, що я у вас золото. Візьміть свою цінність і пюрируйте йому борщ, бо він жувати забув.
Теща ледве не подавилася обуренням.
Три місяці минули як мить. Христина повернулась оновлена: нова зачіска, гаманець повний гривень і абсолютно ясне розуміння стара роль уже їй не потрібна.
Квартира сяяла ідеальною чистотою Ігор і Люба ті, що треба люди. Кран полагодили, навіть вікна помили, доки я роками обіцяв.
Зявився я за дві години. Вигляд у мене був жалюгідний: схудлий, у мятій сорочці, лице сіре. Три місяці з «любою тещею» зробили з мене дідуся.
Христю, кажу, очі в підлогу. Досить. Я все усвідомив. Мама теж, мабуть, перегинала. Давай почнемо все спочатку? Я навіть речі привіз назад.
Прямував у коридор, але Христина перегородила мені дорогу валізою.
Андрію, починати нічого. Ти хотів, щоб я навчилась цінувати чоловіка в домі? Навчилась. Ігор кран полагодив за пів години. Ти рік скиглив.
Але я ж твій чоловік! закричав я, зі страхом дитини, якого виганяють з дитячого садка.
Був чоловік став вантаж, відрізала Христина. Речі в консьєржа, ключі віддай.
То ти не маєш права! Я відсуджу половину ремонту!
Андрію, ремонт робив мій тато, чеки в мене. Ти тільки шпалери сльозами поливав. Все, шоу закінчилось.
Я стояв, оцінивши, як мій ідеальний план виховання дружини обернувся особистим фіаско.
Вона зачинила двері. Після того глухого клацання мені стало ясно: її нове життя вже почалося.
Кажуть, що досі живу в мами. Сусіди розповідають: Марія Йосипівна контролює вже не тільки, що я їм, а ще й коли лягати й з ким говорити. Я ходжу пригніченим, дивлюсь собі під ноги, бо боюся натрапити на чергову мамину міну.
І знаєте, яка мораль? Якщо хочеш «провчити» когось будь готовий самому вивчити головний урок свого життя. Цінуйте одне одного, поки не запізно, і хай в домі завжди буде гармонія, а не поле битви.
