Я виросла в люблячій сім’ї. Раніше я жила зі своїми батьками й молодшим братом. В мене було все. Батьки показали мені модель того, якою повинна бути здорова сім’я й взаємовідносини між рідними людьми. Мене любили, поважали й підтримували. Це був прекрасний період мого життя, один з найкращих я б додала.
Але, познайомившись з Тарасом, я зрозуміла, що пора починати доросле життя й переходити до наступного важливого етапу — переїзду від батьків. Ми стали жити на квартирі Тараса. Вона йому дісталася від покійного батька, з яким вони з мамою останні роки вже не жили разом. Ми зіграли дуже маленьке весілля й стали жити вже остаточно як одна сім’я.
Спершу все було добре. Спокійно. Я, на перший погляд, ладнала з його мамою, бо ми трималися на відстані одна від одної. Але потім Тарас розповів мені свою дуже дивну ідею. Взагалі, він завжди марив тим, або жити десь за містом. Мати свою велику хату, подвір’я, сад, де б можна було поставити велику гойдалку й відпочивати на вихідних з нашими майбутніми дітьми. Я поділяла ці мрії. Мені ця ідея зі власним просторим домом здавалася чудовою.
Так ось, одного дня він, не попередивши мене, закликав свою маму до нас й запропонував продати дві квартири та придбати великий дім за містом, в якому б усім вистачило місця. Моя свекруха була в захваті від такої звістки й радо погодилася. Звісно, вона весь цей час жили сама. Не один раз знаходила якісь безглузді приводи, щоб залишитися у нас на довше. А я проти не була, адже вона матір мого чоловіка. Значить вона й моя мама.
Я думала, що Тарас мав би про таке зі мною порадитися. Адже я не раз йому говорила свою думку стосовно того, що батьки й молоді пари мають жити окремо. Але Тарас вирішив, що в мене питати думку немає для чого я й так буду змушена погодиться, бо куди подінуся. Мій чоловік така людина, якщо вже щось задумав, то його ніхто не відмовить.
Вони з мамою домовилися, продали квартири й купили гарний будинок в селі. І почалося найцікавіше. Я людина абсолютно не конфліктна і навіть батьки завжди казали мені, що через свій покірний характер я буду страждати, мовляв, треба вміти себе захистити. Як у воду гляділи.
Тепер, живучи зі свекрухою під одним дахом, я відчуваю себе чужою у своєму домі. Я — ніхто. Господиня лише вона, бо вона краще знає, що і як робити. А я невміла, “безрука” й лінива. Такі прізвиська я отримала лише тому, що я махнула на все рукою й дала їй можливість господарювати у домі, окрім нашої з чоловіком кімнати. Інакше вона мені просто життя не давала!
“Це ти робиш не так, а хто так пил протирає, у вас занадто багато пустих полиць в кімнаті, їх треба чимось заставити, щоб не було так пусто”. Те ж саме стосувалося кухні. Я не мала права щось зробити без її дозволу й усе мало робитися під її контролем. Бо ще “Не дай Боже мого сина отруїш”.
А на відстані ця жінка здавалася досить милою.
І що найсмішніше, вона оці суперечки влаштовує виключно тоді, коли Тараса немає вдома. Я працюю з дому й намагаюся взагалі зайвий раз не виходити з кімнати, але тепер думаю, що треба йти кудись з дому на роботу, щоб менше бачиться з нею. Але це ж не розв’яже проблеми. Ми все одно усі будемо жити під одним дахом.
Я ще жодного дня не відчувала себе спокійно та розслаблено у цьому домі. Пробувала заговорити про це з чоловіком. Але він мене не слухає й каже, що не може маму саму залишити. І, як мені бути? Як знайти спільну мову з такою свекрухою?
