Чоловік за заповітом
Висока жінка з голосом, наче церковний дзвін, вийшла з купе потяга на нічному рейсі Львів – Київ. В одну мить залагодила крикливих та нахабних чоловіків, що не давали пасажирам спочити. Здорові, кремезні затихли на місці, наче по команді хору.
Вона йшла у вишитій сорочці, обвязана пшеничною косою, що вінчає голову, а очі такі сині, як осіннє небо над широченним полем. Щоки румяні, наче свіжі яблука. Міцно подивилась у бік туалету. І звідти, саме в цю мить, вискочив невеличкий худорлявий чоловічок, волосся біле, як пух кульбаби, із милим, як у дитини, личком.
Іване, я ж тебе вже шукала! Чую гамір, а провідниця боїться підійти, думаю, чи цілі ти? Бо тут же кого хоч покривдять ні за що! розкотисто мовила жінка.
Ой, Вірко! Та я їм показав би! А ти навіщо вийшла, Вірцю? Ти ж пані! невпевнено посміхнувся Іванко й проскочив у купе.
Віра перевела погляд на мене й ще пару знуджених подорожніх. Видно, загрози собі з чоловіком не побачила і теж зникла у мякому сутінку плацкарти.
Далі ми зустрілись у вагоні-ресторані. Вільних місць не було, тож я присіла до неї за стіл. Чоловіка поруч не було. Вгодована котлетою з картоплею, Віра заголосно промовила:
Мене Віра Андріївна звать, просто Віра.
Ви самі? Чоловік пізніше прийде?
Відпочиває. Не вийде. Я йому шию шарфом обмотала, морсу з калини налила. То уявіть, ми їдемо, а Івась узяв і захворів. Вискочив килим вибивати в одному светрі! Недогляділа! відказала Віра.
Маєте видно любов добру, посміхаюсь, навіть з вагону вийшли, як закралася думка, що хулігани лютують, щоб його захистити. Ви його бороните, а не він вас. І зараз так ніжно про нього говорите!
Та де там… Іван мені за заповітом випав. Не мій чоловік. Хоча живемо разом. Сумує. Його перша жінка, Валентина, тиждень тому у вічність відійшла. Свята людина, добра яка! зітхнула Віра.
Як це за заповітом? не втерпіла я.
І Віра розповіла.
Іван раніше жив із Лідою. Зі школи разом, в інституті сусідом був, одружилися. Він вигадливий такий собі, кмітливий, геній ніби з небес. Фірми черга стояла, добре жили і в гривнях, і в радощах. Але у щоденних справах Іван був ой який безпорадний. В магазині решту забуде, вулицю не там перейде, не знає, що-коли-де купити, кому довіряти. Наївний, як дитина. Чужому, випадковому чоловікові міг віддати половину зарплатні.
Чоловік у тебе ніби із зоряного пилу. Ніде сліду його немає, а гроші липнуть, казали друзі Лідині.
Ліда не ремствувала. Енергії вистачало на них обох. Вона сама вдягала чоловіка, перевіряла йому рукавиці, подвійно закутувала шарфом. Згодом машину купила возила. Одного разу Іван у таксі не той адрес назвав замріявся. Як єдність добра і думки, ідеальна пара.
Та, коли Ліда захворіла й до лікарні потрапила на тиждень, повернулась у дім і була вражена: Іван усі сім днів жував суху локшину, пив тільки воду. Навіть чайник не вмикав. Все, що Ліда для нього лишила у морозилці, так і залишилося.
Без тебе не хочеться. Й апетиту нема, лагідно посміхався чоловік.
Син Андрій вдався у тата геніальний, але соромязливий і загублений у світі. Вдома головною була Ліда. Але й вона, виснажившись, захворіла. Дім осиротів. Іван не знаходив собі місця, звертався до найкращих лікарів, не шкодував грошей аби лише врятувати. Але час був невблаганний.
Серце Ліди краялось не за себе, а за чоловіка й сина з онуком Лесиком, мов осінню орхідею висадити під сині Карпати, сподіваючись, що розквітне Молилася за них. А тут зявилась Віра доглядальниця, дальня родичка хірурга, який Ліду лікував.
Коли Віра вперше зайшла в дім, її зустрів кволий, майже прозорий чоловік, голос ледь чути. Всюди безлад, купи брудної білизни, немита підлога, затхлі запахи. На ліжку Ліда, дуже худа й зморена, але посміхається. Віра лише зітхнула, засучила рукави.
До вечора все блистіло. З кухні линув запах котлет, вареників і печеної курки. Ліда заснула чистою. А Іван, який тікав у вітрівці бозна-куди, був затриманий басом:
Стоп! Чого у таку холоднечу у літньому? Дружині твій здоровя потрібне! Ось, вдягай куртку, зараз і шарфик обмотаю, кепку на вуха і вперед з піснею!
А в Ліди на очах сльози: “Дякую, Господи, під наглядом тепер вони”
Віра якось зясувала: живе з мамою та сестриною сімєю у двокімнатній. Тісно, працює часто, романів не мала, та не журилась.
І тут Ліда висловила останню волю:
Вірцю, доглядай Івася, коли мене не стане. Заповідаю, як людину, а не як чоловіка. Простуджується, довірливий, як янгол.
Віра спочатку заціпеніла, потім зібралася відмовитись, але Ліда слізно благала, хоч на коліна не могла стати: Не відмов! Хоч би перший час доглянь!
Після смерті Ліди Віра думала: та ну, ще скажуть, що вона через житло пристала. І не подобається він їй, і їй йому. Що за чоловік як жучок божа корівка.
Але ж слово дала. Якось зайшла провідати. Двері не замкнені. У далекій кімнаті Іван згорблений, в руках халат покійної. Зарився в нього, ридає, як загублений пес.
Віра кинулась до нього, пригорнула:
Ех ти, бідолашний. Правду Ліда казала. Нічого, зараз чаю заварю, потерпи, рідненький!
І почала піклуватися. Дім ніби ожив. Іван радів кожній її появі.
А потім я й перебралась. Думала: нащо кидати одну людину? Мої вдома тільки раді. По суті, дитину дорослого отримала, а не чоловіка. Але розумного! З грошима взагалі проблем нема, змусив з роботи піти підробітків більше не треба. Погомоніли сусідки затихли. Люди ж собак і котів з вулиці підбирають! А тут людина. Треба й таку рятувати, як черепаху догори панцирем перевернули і повзи! Ось і допомагаю, скільки зможу. Гарний Івась, ласкавий До сина їдемо зараз онука бавити! Я би й десятьох виховала, треба буде!
Тут двері вагона-ресторану відчинились: Іван з букетом ромашок і довгим шарфом.
Що встав? Слабий ще Ой, тебе ні на мить не залишиш одного! Вже спітнілий перевдягати треба, і Віра взяла чоловіка під руку.
Вірцю! Бачиш, я квіточки у бабусі на станції купив! Подобаються?
Віра й собі ще дужче зашарілася, ніжно обійняла його.
На станції вони вийшли раніше. Віра з величезною валізою, а Іван з маленькою сумкою. Вона весь час його тримала за верх куртки, щоб не загубився у потоці людей. Йшли, наче два сонечка, і було зрозуміло: стане вона йому таки другою жінкою, і добре буде Іванові з такою долею.
