Висока й голосиста жінка вийшла з купе. Миттєво розігнала всіх, хто заважав пасажирам відпочивати. Треба сказати, що навіть кремезні чоловіки одразу підкорилися, наче за командою.
В неї навколо голови були заплетені пшеничні коси, яскраво-сині очі світилися, а щоки пашіли румянцем. Поглянула у бік туалету. Звідти саме вибіг невисокий худорлявий чоловік, волосся біленьке, мов пушинка, лице по-дитячому зворушливе.
Іване! Та я вже й місце тобі згубила! Чую, галас стоїть, провідниця боїться зайти. Думаю, як ти там? Адже й скривдити можуть запросто! промовила дама.
Та Ой, Верушко! Та я б… Чому ти вийшла, Вірочко? Ти ж, пані! чоловік несміливо усміхнувся й шмигнув у купе.
Жінка окинула поглядом мене й ще кількох, що нудьгували. Не побачивши загрози собі й чоловікові, зникла теж.
Потім ми зустрілися у вагоні-ресторані. Місць не було, й я присіла до неї за столик. Чоловіка не було видно. Справившись із мясом та картоплею, жінка гучно сказала:
Я Віра Андріївна, можете просто Віра.
Ви самі? Чоловік потім підійде?
Та ні, відпочиває. Не прийде. Я йому горло шарфиком завязала, морсу з калини дала. Уявляєте, їхати зібралися, а Іванко примудрився захворіти! І викрутився на двір ковдру вибивати в одному светрі. Ото вже, недогледіла! Віра махнула рукою.
Мабуть, ви його сильно любите. Он, думали, що гамір через нього, вийшли зустрічати. Це ж ви його бороните, не він вас. І зараз з такою ніжністю говорите, замріяно припустила я.
Та Іванко мені у спадок дістався. Не мій він чоловік. Хоч і живемо разом. Досі сумує. Його жінка, перша, нещодавно відійшла у вічність. Свята була жінка, добра яка! зітхнула Віра.
Як це у спадок? я аж очі витріщила.
І Віра розповіла.
Іванко цей колись жив із Лідією. Ще зі школи вони були друзями, разом в інституті вчилися, одружилися. Він дуже винахідливий, що завгодно міг придумати. Талановитий. Замовлення від кооперативів мав, жили вони небідно, усього вистачало. Але в життєвих питаннях Іванко був зовсім безпорадний. У магазині міг решту забути, дорогу перебігав, де заманеться, що де купити не знав. Дитинний, наївний, до чужих грошей щедрий.
Та не від світу цей твій чоловік, наче випадково серед нас опинився. Одного не розуміємо ми працюємо, як воли, а грошей катма, а у цього умішка і копійка сама лізе! дивувалися їхні друзі.
Лідія ніколи не скаржилася. Її енергії й кмітливості вистачало на двох. Вона сама одягала чоловіка на роботу, перевіряла, чи взяв рукавички, чи завязав шарфик. Потім машину купила й стала його відвозити, бо Іванко якось у маршрутці не той напрямок вибрав. Так вони одне одного й доповнювали.
Якось Лідія опинилася в лікарні на тиждень, а коли повернулась, схопилася за голову: чоловік тиждень їв лише суху вермішель і пив воду, навіть чаю не запарив. Те, що вона залишила в морозилці, так і лишилося.
Без тебе й не хочеться… Апетиту немає! посміхався Іванко.
Син вдався в батька Андрійко. Той самий кмітливий і розсіяний. Його інтелект цінували, але й сам він взяв у дружини тиху дівчину, Олю із села. За головну все одно була Лідія, особливо коли й онук Льончик народився. Та занедужала раптом і лягла.
Дім спорожнів. Іванко не тямив, що робити. Він і до найкращих лікарів звертався, готовий був платити будь-які гроші. Та дарма.
І у Лідії серце обливалося кровю, не за себе, а за рідню. Мужньо терпіла болі, але знала: без неї чоловік і син пропадуть. Це ж як орхідею під осінь на Поділлі висадити і чекати, що вкорениться.
Молилася Лідія не за себе за коханих просила порятунку. Так у їхньому домі й зявилася Віра сиділка, віддалена родичка лікаря.
Коли Віра вперше переступила поріг, її зустрів тендітний чоловік із тихим голосом, що ледь чутно говорив. Дім був охоплений запустінням і смутком. Гори брудної білизни, посуду хоча посудомийка була. Відчуття біди у важкому повітрі.
У кімнаті на ліжку хвора, геть змарніла, широчезноока жінка. Усміхнулася Вірі. Та зітхнула й засучила рукава.
Ввечері квартиру було не впізнати: все виблискувало чистотою, у кухні пахло котлетами, варениками, смаженою куркою. Лідія заснула на свіжому простирадлі. А Іван, що вже хотів прошмигнути надвір у легкій вітрівці, був зупинений гучним басом:
Стій-но! Куди ж це ви, добродію, у такий холод у літній курточці? Нам ще треба бути здоровим, жінці потрібні! Ось вдягніть цю куртку, шарфик обмотаю, шапку на вушка. Все, вперед, та з піснею! відрапортувала Віра.
А Лідія потайки витирав сльози тепер чоловіки під наглядом, дякувала Богові.
Коли здоровя Лідії зовсім підупало, відбулася у них відверта розмова. Віра жила з мамою і сімєю сестри в тісній двокімнатній квартирі, на роботі бувала частіше, ніж удома. Їй було вже 45, заміжньою не стала, романи були, та не до весіль. Не жалілася одна якось проживе.
Далі Лідія мовила:
Віра, я тебе благаю подивись за ним, коли мене не стане. Ось так і залишаю тобі свого чоловіка в спадок! Звісно, не паперами, а по-людськи. Він же хворіє легко, усім довіряє…
Віра спочатку й слова не могла вимовити, хотіла відмовитись, та Лідія впросила бодай перших кілька тижнів допомогти.
Лідії не стало. Віра думала: “Де мені це все! Ще люди язиками будуть молоти, скажуть, через хату підібрала!” І він їй ні до душі. Тихий, як божа корівка.
Але совість мучила пообіцяла ж. Завітала якось. Ніхто не відчиняє. Двері відчинені. А в далекій кімнаті на підлозі сидить Іван, згорнувшись у жінчин халат, виє, як покинуте собача. Віра до нього той їй у руки вхопився, заплакав.
Ой же, бідолашний ти мій. Правду Ліда казала. Все вже, Іванку, зараз чай випємо, потерпи, серденько! метушилася Віра.
Дуже вже жаліслива вона була і добра.
Дім ожив. Іван стрічав її під дверима щоразу, тішився, мов дитина.
Потому вирішила й перебратися. Залишати одного не хочу, мої й раді були місця більше стало. Дістала собі, по суті, велику дитину, а не чоловіка. Але розумну! З грошима у нього проблем нема. Змушував і мене з роботи звільнитися я ж сиділкою по домах працювала. Злі язики щось там говорили, але я їм швидко рота закрила. Люди ж тварин з вулиці забирають. А людину слабку, безпорадну? Як черепаху догори панцирем перевернути й казати: “Іди!” Як буде він жити? Допоможу, скільки зможу. Гарна людина, Іванко. Лагідний. Та й нам потрібні одне одному! Їдемо зараз до його сина допомогти з онуком просив. Я тільки рада. Десятьох вигляділа б, треба буде! розповідала мені Віра.
Тут двері у вагон-ресторан відчинилися, й у довгому шарфі, міцно притискаючи букет польових квітів, зявився Іванко.
Та навіщо ти встав?! Слабий же ще! Ох, ні на хвилину не лишиш вже спітнів, перевдягати треба! і Віра разом з живим спадком рушила до виходу.
А Іванко все шепотів їй:
Веруньо, а я тобі квіточок на станції в бабусь купив! Подобаються?
Віра аж ще більше почервоніла і теж поклала йому руку на плече.
З поїзда вийшли раніше. Віра несла величезну валізу, Іванко її маленьку сумку. Вона його міцно тримала за верх куртки, у натовпі, щоб не згубився. І так вони світилися радістю, мов два сонечка, і зрозуміло було таки стане вона йому другою дружиною.
