З батьками Миколи ми познайомилися ще до весілля. Чи з хлопцем частенько приїздили до них в гості та проводили теплі родинні вечори разом. Знаючи про те, які зазвичай неприязні стосунки виникають між невісткою та свекрухою, я була щиро рада, що з Іриною Семенівною ми одразу знайшли спільну мову. Думаю це пов’язано з тим, що ми схожі між собою. Мали однаковий смак, спільні уподобання й обоє любили Миколу та бажали йому щастя.
Ще один факт, який я високо ціную у нашому спілкуванні – вони ніколи не втручаються у наше життя та не розпитують про плани. Тільки, коли ми запитаємо якоїсь поради – вони допоможуть. Коротко кажучи, у нашому спілкуванні повна ідилія.
Правда останні часом, я помітила дивні зміни у їхній поведінці. Можливо це пов’язано з якоюсь віковою кризою. Батьки чоловіка уже не молоді, обоє вийшли на пенсію. Більшість часу вони проводять вдома, наодинці, обмірковуючи прожите. Оскільки пенсія у них невелика, то й жити на широку ногу вони не можуть. Тому часто просять допомоги у чоловіка.
Якби це було пов’язано лише з фізичною підтримкою, я й не проти. Про те свекруха не впускає жодної можливості випросити у сина грошей. Інколи це дійсно потрібно на щось необхідне, але частіше всього на непотрібні речі.
Мені не шкода допомоги батькам, адже у них зараз такий життєвий період до якого потрібно просто звикнути. Та й люди вони мені не чужі, другі мама й тато. Тому я без проблем погоджуюся приїхати, коли потрібно, чи щось передати. Тим паче, що Микола високо цінує мою підтримку і йому приємно бачити, що я піклуюся про його рідню.
Одного разу свекруха потрапила у лікарню і її потрібно було обходити, то ж я без зайвих проблем була з нею у лікарні. Не відходила від її ліжка, переодягала, годувала та оплачувала усі необхідні ліки. Чоловік займався іншими витратами: оплачував комунальні послуги, купував продукти та деякі засоби особистої гігієни.
Батьки були вдячні нам за допомогу. Постійно раділи та вихваляли, що у них такі добрі діти. Разом з тим, їхні прохання з незначних росли до масштабних. Інколи це переходило усі межі дозволеного та більше скидалося до забаганок, а не прохань про допомогу.
Останньою ситуацією, яка змусила мене задуматися про наші стосунки, стала ідея для покупки нового автомобіля. Тут уже мова не йшла про незначну суму грошей, сума була чималенькою. Що цікаво, вони уміли так підійти до свого прохання, що ми й не помічали, що з нас відверто намагаються витягнути гроші. Наближалася річниця їхнього весілля й вони потрудилися зайвий раз нагадати про свою мрію.
Чесно кажучи, після цієї ситуації я розгнівалася. Мої батьки також пенсіонери, які отримають незначну суму грошей на місяць, але вони ніколи не просять у нас нашої допомоги. З усім справляються самостійно. Навіть коли я питаю та сама пропоную допомогу, мама категорично відмовляється, пояснюючи це тим, що у них все добре.
Чоловік завів розмову про допомогу батькам та подарунок на річницю, який вони хотіли отримати. Я була категоричною та сказала, що на цей раз ми не підемо у них на повідку та зробимо менш скромний подарунок. Адже ми не мільйонери й теж маємо куди витрачати важко зароблені гроші.
Найнеприємніше у цій ситуації це те, що через їхні забаганки ми з Миколою почали сваритися, хоча раніше жодних суперечок між нами не виникало. Я не хочу псувати стосунки ні з ким із родини, адже ми рідні люди та повинні підтримувати один одного. Та всьому має бути міра. Треба просто відверто поговорити та пояснити свою позицію.
