Сьогодні знову прокинулася з відчуттям, ніби живу сама з собою. Формально я заміжня, у мене є дитина, будинок… але мого чоловіка немов би й нема. Він або на роботі до пізньої ночі, або застряг у квартирі своєї матері. І найболючіше — для нього це цілком нормально. Жодного співчуття, ані натяку на розуміння. Він впевнений, що все гаразд: працює, допомагає мамі, а додому приходить хіба що переночувати.
Подруги говорять: «Почекай, вийдеш з декрету — все налагодиться». Але я вже зрозуміла: справа не в декреті. Я просто перестала обманювати себе. Раніше виправдовувала його: «Він стомлений, у нього складна робота». А тепер бачу, як моя сім’я поступово розпадається.
Живемо ми у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Зараз я в декреті з маленьким сином. Мій чоловік, Василь, працює у великій транспортній компанії — нещодавно став начальником відділу. І з того часу він наче зник. Додому повертається опівночі, вранці зникає знову. А коли не на роботі — то в квартирі його матері.
Марія Степанівна, його мати, після народження онука знайшла безліч причин, щоб «прикувати» його до себе: то кран підтікає, то двері скриплять, то полиця відпала. Ніби нічого страшного, якби це не стало постійним. А кілька місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Саме зараз, коли Василь загружений роботою. І, як не дивно, гроші на ремонт виділяє він. А ми? Сидимо на залишках від зарплати. Дитячі — смішні суми, не вистачить навіть на підгузки.
Коли у Василя була відпустка, він пропонував їй зробити ремонт тоді. Та вона відмовилася: «Мені і так добре, не треба нічого міняти». А тепер — терміново! Все розвалюється, шпалери відлітають, стеля перекосилася… І ось мій чоловік по вихідних тепер у неї. Кожного разу одна й та сама пісня: «Заїду лише на хвилинку». А повертається пізно вночі. Вже й не знаю, хто головна жінка в його житті — я чи мама.
Про онука Марія Степанівна дізнається… через сина. Жодного разу не запитала в мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з малим, щоб я хоч трішки відпочила. Зате командує: «Васильку, не забудь заїхати, треба допомогти з шафою, а потім ще з кахелем».
Я втомилася. Втомилася бути самотньою при живому чоловікові. Втомилася бачити, як син тягне рученята до тата, а той, не встигаючи роззутися, йде у душ, мовчки їсть і падає спати. Я намагалася поговорити, пояснити, що нам потрібна сім’я, а не вічна гонка за маминою похвалою. А він лише махає рукою:
— Я ж не по жінках, гроші додому ношу, чого тобі ще? Кинути роботу?
Так, він приносить гроші. Та я й сама можу заробляти. А от дати синові тата — не можу, якщо той постійно «у справах» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Батько для сина.
А поки я сижу в цій квартирі, серед іграшок, підгузників і вічної втоми. І відчуваю себе кинутою. Забутою. Самотньою. Хоча на пальці — обручка…
