В мене є чоловік Антон, з яким ми вже разом вісім років, з яких шість з половиною у шлюбі. Через три роки, після весілля ми вирішили, що хочемо народити дитину. Ми вже були готові до такого рішення, адже в обох була хороша робота, також ми мали гарну велику трикімнатну квартиру, на яку ми змогли заробити. Та й мрії свої найголовніші вже здійснили.
Ми довго пробували, довго старались, проте кожного місяця я бачила негативний тест на вагітність. Коли не виходило завагітніти вже майже рік, ми вирішили, що треба звернутись до лікарів.
Я перевірилась. І виявилось, що я повністю здорова та можу виносити дитину, так ще й народити її самостійно, якщо не буде ніяких ускладнень і так далі. Потім прийшла черга перевіряти здоров’я.
Після перевірки та здачі всіх аналізів лікар попросив Антона здати ще якісь додаткові аналізи. А потім запросив чоловіка до себе в кабінет, щоб особисто обговорити результати аналізів,
Я дуже хвилювалась, адже вони там пробули доволі довго. Але коли нарешті вийшли, то Антон був сам не свій, блідий та дуже засмучений. В його очах я побачила розчарування і вже здогадувалась, що сталося. Я хотіла його підбадьорити, обійняти, проте чоловік попросив залишити його зараз в спокої, мовляв йому треба трохи часу на одинці та пішов кудись.
Його не було цілий день. Ми поїхали з лікарні окремо, тому я не знаю куди і по що той пішов. Повернувся додому він аж вночі. Випивший. І це мене неабияк здивувало, адже Антон не п’є. Його максимум – це декілька келихів ігристого на якесь свято, по типу Нового Року, чи Дня Народження.
Він все мені розповів. Йому діагностували безпліддя. Він не міг мати дітей і тому так сильно розчарувався, адже хотів реалізуватися як батько та виростити хорошу достойну людину, проте тепер не буде мати такої можливості.
Тієї ночі ми лягли спати, бо розмови хорошої не склалося б, а от наступного ранку ми все обговорили та вирішили, що вдочеримо або всиновимо якусь дитинку новонароджену, від якої відмовились. А до тих пір, поки не зберемо всі необхідні документи я буду прикидатися, що вагітна.
Так і зробили. Ми повідомили батьків, що я вагітна і начебто перебуваю на п’ятому місяці. Вони були неймовірно раді та навіть не підозрювали, що насправді я ношу накладний живіт. Так йшов час і вже треба було йти в пологовий, де знаходились новонароджені крихітки.
Нам дали можливість обрати дитину. Ми з чоловіком ходили та думали, кого б нам обрати. Раптом ми обоє побачили дівчинку, яка була неймовірно милою. Нам вона здалась особливою. Тому ми вирішили, що маємо забрати це янголя. В неї такий смішний носик та темно сині очі, що нагадували океанську глибину.
Ми повідомили батьків та знайомих, що я народила донечку, відсвяткували цю справу та почали доглядати та по троху знайомити Танечку з цим великим та дивовижним світом.
Коли Танюші виповнилось сім місяців, одного дня мені стало зле. Я поїхала в лікарню де й дізналась, що я вагітна. І це було дивовижно, бо ж Антон, як сказали лікарі, не може мати дітей, а я своєму коханому не зраджувала. Проте чоловік подумав саме про зраду, коли дізнався цю новину. Ось то був гучний скандал.
Проте ми заспокоїлись та я переконала чоловіка піти та здати аналізи ще раз і не в одного лікаря. Ми пішли до п’яти лікарів та лише один, саме той, до якого ми ходили раніше, знову поклав Антону безпліддя, в той час як чотири інших лікарі сказали, що дітей Антон може мати, проте завагітніти може бути складнувато. Виявилось, що той лікар частенько клав неправильні діагнози і з ним судяться декілька людей.
Антон більше не сумнівався в моїй вірності. А зараз ми ростимо прекрасних діточок – старшу донечку Танечку, та молодшого синочка Данилка.
