Бабуся завжди виділяла онука
А мені, бабусю? тихенько питала вона.
А ти, Божена, й так спритна дівчинка, всміхалася бабуся. Он, щічки які пухкенькі виросли. Горішки для розуму, Андрію вчитися треба, він майбутній чоловік, буде моєю опорою.
А ти йди, ліпше полички витри. Дівчині ж до праці треба звикати.
Бож, ти серйозно? обережно перепитав брат. Вона ж майже пішла Лікар казав залишилося два дні, може, навіть години
У дверях кухні стояв Андрій, стиснувши в руках ключі від автівки. Вид у нього був пригнічений.
Я цілком серйозна, Андрію. Чаю випєш? Божена навіть не обернулася, нарізаючи яблуко для донечки. Сідай, зараз заварю свіжий.
Який чай, Божено? Андрій зробив крок у кімнату. Вона там лежить, ці трубки, все навкруги пищить…
Вона ж тебе кликала зранку. “Боженочко, каже, де Боженочка?”. Я слухав аж серце защеміло. Ти справді не підеш до неї?
То ж бабуся! Це твій останній шанс, розумієш?
Божена склала яблучка на тарілку й лише тоді подивилась на брата.
Для тебе вона бабуся. Ти для неї Андрійко, сонечко в хаті, єдиний надійний спадкоємець, спадкоємець всього роду.
А я я для неї ніколи не існувала.
Дійсно вважаєш, що я потребую цього «прощання»?
Про що ми будемо розмовляти, Андрію? Що я їй маю пробачити? Або вона мені?
Та досить цих образ із дитинства! Андрій кинув ключі на стіл. Так, вона тебе не любила так, як мене. І що з того?
Вона вже стара, у неї свої пунктики. Але ж вона помирає! Неможливо бути настільки байдужою.
Я не зла, Андрію. Я просто нічого до неї не відчуваю. Іди сам. Посиди з нею, візьми за руку їй твоє товариство у сто разів важливіше, ніж моє.
Ти ж її золотце, світло в віконці. Ось і світи їй до кінця життя!
Андрій подивився на сестру, розвернувся і тихо вийшов, притиснувши двері.
Божена зітхнула, взяла тарілочку й пішла до дитячої.
***
У їхній сім’ї завжди все ділили порівну. Та батьки вони обоє дуже любили і Божену, і Андрія.
В оселі завжди було гомінко, запах домашнього хліба й щотижнева суєта то до театру, то на пікнік, то на ярмарок до Львова.
Однак бабуся Ганна Олександрівна, бабуся, була іншої натури.
Андрійчику, йди-но, соколику, кликала вона лагідно, як діти приїздили на вихідні до її квартири у Тернополі. Я тобі смаколики приберегла.
Горіхи волоські, сама колола! І цукерки Кара-Кум, найбільше ти їх любиш, я знаю.
Боженці, семирічній тоді дівчинці, лишалося дивитися, як бабуся дістає розмальовану торбинку зі своїх скринь.
А мені, бабусю? тихо просила Божена.
Ганна Олександрівна кидала на неї короткий, колючий погляд.
А ти й так добре ростеш, Божено. Он які кругленькі щічки. Горіхи для розуму, Андрію треба, він опора наша.
А ти давай, обережненько пилюку потри. Дівчина має руки до роботи мати.
Андрій, ніяковіючи, хапав торбинку й тихенько виходив у коридор, а Божена бралася до пилу.
Чомусь їй тоді не було прикро. Дивно, але маленька Божена сприймала це як щось буденне.
Ну йде дощ, а бабуся любить Андрія. Таке трапляється…
Зазвичай у коридорі її вже чекав брат.
Держи, простягав він пів пакета солодощів і жменьку горіхів. Тільки не їж при бабусі, бо знову сваритиметься.
Тобі ж треба більше, для розуму, сміялася Божена.
Та навіщо той розум, кривився Андрій. Вона ж несповна розуму.
Вони сиділи на сходах, що ведуть на горище, пошепки обмірковували свої дитячі таємниці й ділили закрите смаколиками. Андрій завжди ділився.
Навіть коли бабуся нишком давала йому гроші на морозиво, він одразу віддавав половину Божені:
Ой, вистачить на дві Ласунки і ще на жуйку Турбо. Біжимо?
Андрій завжди був її опорою. Його любов перекривала бабусину байдужість повністю.
Минав час. Бабуся Ганна старіла. Як Андрієві виповнилось вісімнадцять, вона урочисто заявила на сімейній нараді: другу свою квартиру на другому поверсі в центрі Тернополя переписує на Андрія.
Опір родини мусить мати свій куток, мовила тоді бабуся. Щоб господиню міг привести у власне житло, а не тинявся по чужих кутках.
Мама тоді лише зітхнула. Вона знала мамину впертість, сперечатися не стала. Але надвечір, коли всі розійшлися, зайшла до Божени.
Доне, не думай собі нічого. Ми з татом добре все бачимо й розуміємо. Вирішили так: віддамо тобі ті гривні, що відклали на машину й на розширення. Це буде тобі перший внесок на житло, так чесно буде.
Мам, не треба. Андрієві квартира потрібніша, він з Ольгою вже весілля планує. А я й на гуртожитку поки поживу.
Ні, Бож, так не годиться. У бабусі свої дивні правила, а ми твої батьки. Не можемо одного виділити, а іншу обділити. Бери, не сперечайся.
Божена грошей не взяла.
Андрій переїхав у бабусину двокімнатну квартиру одразу після весілля, і батьківська трьошка в Коломиї стала просторішою.
Божена перебралася в братову колишню кімнату, розклала книжки, поставила мольберт і вперше відчула: от як добре, коли любов не ділять на правильну і дурну.
Від тієї спадкової історії з братом їхні стосунки не постраждали зовсім. Навпаки, Андрій відчував якусь трохи незручну провину.
Бож, заходь, кликав він із дружиною Олею, пиріжки спекла, заходь! А бабуся знову дзвонила: “Не витратив ще мої гроші на Боженини примхи?”
І що ти сказав?
Сказав, все програв на автоматах і пропив. Андрій тихо засміявся. Бабуся три хвилини мовчала, а потім сонно: Це тебе Божена навчила!
Хто ж іще, сміялася Божена.
***
Коли Божена вийшла заміж за Тараса, народила донечку, питання з житлом постало гостро. Мама знову проявила чудеса дипломатії.
Діти, слухайте, сказала вона. У нас велика трикімнатна квартира. В Андрія двокімнатна від бабусі, а Божена з Тарасом зараз на орендованій.
Давайте так: поміняємо нашу квартиру на одну однокімнатну й одну двокімнатну. Ми з батьком підемо в однокімнатну, а Божена з Тарасом у двокімнатну.
Мамо, втрутився Андрій, я відмовляюсь від своєї долі. Мені від бабусі квартири досить. Божена хай бере все, їм із Тарасом потрібно.
Андрію, ти що, не втримався Тарас. Це ж великі гроші. Ти впевнений?
Впевнений. Ми з Боженою все ділили навпіл з дитинства. Вона через бабусю й так стільки не отримала. Тому не сперечайтеся.
Божена тоді розплакалася. Не від радості за житло, а від того, що її брат найкращий у світі.
Вони таки обміняли квартиру на дві і кожен мав своє.
Мама часто приїжджала допомагати з онукою, а Андрій із дружиною та синами були в них чи не кожні вихідні.
А Ганна Олександрівна жила одна. Андрій возив їй продукти, лагодив кран, вислуховував скарги на здоровя й невдячну Божену.
Вона хоч раз телефонувала тобі? питала бабуся, стискаючи губи. Хоч раз питала, як у мене тиск?
Бабусю, ти ж сама її не пускала до себе, лагідно відповідав Андрій. За двадцять років доброго слова їй не сказала. Як вона має дзвонити?
Я її виховати хотіла! заявляла бабуся. Жінка мусить знати своє місце! А вона… Квартиру у мене забрала, матір із дому вигнала.
Андрій зітхав. Щось пояснювати не було сенсу.
***
Божена сиділа на кухні, а думки постійно підкидали картинки з минулого.
Ось бабуся відганяє її від банки із варенням. Ось вона хвалить Андрієві малюнки, а її грамотами за перемоги на олімпіадах навіть не цікавиться.
Ось вона на Андрієвому весіллі сяє, а на Боженине навіть не зявилася захворіла.
Мамусю, а чому ми не їдемо до баби Ганни? дочка зайшла в кухню. Дядько Андрій сказав, що вона дуже хвора.
Баба Ганна хоче бачити лише дядька Андрія, котику, Божена погладила доньку по голівці. Їй так спокійніше.
Вона зла? дівчинка примружилася.
Ні, задумалась Божена. Просто не вміла любити всіх одразу. У її серці було місце лише для однієї людини. Таке буває.
Ввечері дзвонив брат.
Все, Бож. Годину тому
Я співчуваю, Андрію. Тобі важко, я знаю.
Вона до останнього тебе чекала, збрехав брат. Божена знала: сказане із доброти, з мрії примирити хоча б у цю мить. Сказала: Хай Божені буде добре.
Дякую, Андрію… Приїжджай завтра до нас, посидимо разом. Я спечу пиріг.
Приїду Бож, ти не шкодуєш? Що не прийшла?
Божена не стала брехати.
Ні, Андрію. Не шкодую. Нікчемна була би зустріч. Ані я її, ані вона мене бачити не хотіла
Андрій помовчав.
Може й так, зітхнув. Ти завжди була найрозсудливіша. До завтра.
Похорон було тихим. Божена прийшла заради матері й брата. Стояла на краю натовпу, в чорному пальті, дивилася на похмуре небо, яке завжди здається ще темнішим на цвинтарі. Коли труну опускали, не плакала.
Брат підійшов, обійняв за плечі.
Ти як?
Все добре, Андрію. Чесно.
Слухай, помовчав він. Я розбирав у її квартирі речі. Там була шкатулка. В ній старі фото. Твої теж є. І всі окремо, вирізані з загальних.
Божена підняла брови.
Навіщо?
Не знаю. Можливо, і відчувала щось, але не вміла показати? Думала визнає тебе, менше мені дістанеться? Старі люди вони ж дивні.
Може, знизала плечима Божена. Але це вже не має жодного значення.
Разом вони йшли під одним парасолем з цвинтаря високий, міцний Андрій і тендітна Божена.
Знаєш, сказав Андрій, біля автівок. Я вирішив Квартиру її буду продавати. Куплю хлопцям по однушці, собі візьму трьошку, а залишок… Давай, може, фонд заснуємо? Або подаруємо гроші дитячій лікарні у Тернополі. Хай ці бабусині гроші принесуть комусь справжню радість.
Божена вперше за ці дні по-справжньому тепло всміхнулася.
Андрію, це була б найкраща помста Ганні Олександрівні. Найдобріша у світі.
То домовились?
Домовились.
Розїхались у різні боки. Божена їхала містом, слухала музику і відчувала, як у душі нарешті панує спокій.
Мабуть, брат правий. Нехай частина грошей допоможе вилікувати якусь дитину. Так буде справедливо.
