«Він мені не зять — і не буде!» — як бабуся руйнує мою сім’ю
З першого погляду він їй не сподобався. Ім’я його навіть не вимовляє — лише «той» чи «отой твій». Я вже сотню разів просила її не лізти в наші стосунки, але в бабусі на все свій погляд. «Був би порядний — давно б одружився. Дитина вже є, а штампа нема!» — тільки й повторює. Жодної поваги до нього, — зі сльозами розповідає 26-річна Оксана з Києва.
З Дмитром вони разом вже понад два роки. Спочатку просто зустрічалися, а коли Оксана завагітніла, вирішили жити разом. Дмитро не втік, не злякався — навпаки, зробив пропозицію. Та на біду — все пішло не за планом: спочатку вона потрапила на збереження, потім у нього почалися проблеми на роботі. Про весілля навіть думати не могли.
Жили у бабусі Оксани — у трикімнатній квартирі в панельній девятиповерхівці на Лівому березі. Квартира була її, але там з дитинства були прописані й Оксана з матір’ю. А нещодавно — ще й Дмитро. Народилася донька — місця стало ще менше, але кохання тримало їх разом.
У ЗАГСі вони так і не побували. Спочатку — через здоров’я, потім — через побутову морочку. Але Дмитро казав: «Я хочу, щоб у тебе було свято. Щоб було гарно, з кільцями, з сукнею, як ти мріяла». Він хотів назбирати грошей і влаштувати справжнє весілля, а не просто розписуватися.
Ось тоді бабуся — Ганна Степанівна — і розлютилася. Її думка була жорсткою: поки не одружився — не чоловік. Хоч Дмитро ніколи не відкидав ні Оксану, ні дитину, бабуся вважала його «хитрим прохідним». Казала — якби хотів, давно б усе зробив. А формальності, на її думку, вирішують усе.
Коли Дмитро залишився без роботи, бабуся не давала йому спокою. То лаяла ледарем, то дармоїдом, то «хлопчиськом без характеру». Йому стало неможливо бути вдома, і він влаштувався куди завгодно — лише б піти з очей. Робота важка, платять мізер, але він шукає щось краще.
Мати Оксани — жінка тиха, у справи молоді не втручається, але навіть вона визнає: Ганна Степанівна занадто. Вона втручається, диктує, критикує. А в молодих — і так проблем вистачає.
Подруга Оксани давно радить з’їхати. Навіть пропонувала пожити у неї. Але в Дмитра заробіток нестабільний, а оренда — це половина доходу. Комуналку вони ще б тягнули, але як жити на решту?
«Терпимо, — тихо каже Оксана. — Сподівалися, що скоро все налагодиться. А потім сталося це. Він пішов увечері з друзями. Обіцяв бути о одинадцятій. Дванадцять — нема. Перша — нема. Я почала дзвонити, хвилюватися. Бабуся все бачила. Повернувся він під ранок, п’яний. Виправдовувався, благав пробачення. А бабуся… Вона не втрималася. Накинулася, закричала, вигнала. Сказала: «Квартира моя — маю право! Ще раз побачу — поліцію викличу!»
Відтоді Дмитро живе у знайомого. Щодня дзвонить Оксані, сумніОксана сидить у вікна, дивиться на вулицю, і думає — чи встигне він повернутися, перш ніж бабуся остаточно розлучить їх.
