Нещодавно я стала свідком досить неприємної суперечки й досі розмірковую над почутим. Ми з чоловіком живемо у власній квартирі. Колись мали будинок в селі з великим городом, садом та домашньою птицею. Змінити сільське життя та міське вирішили заради сина. Данилко з 4 років захоплюється футболом. Спершу я думала, що це несерйозно, адже всі хлопчаки люблять ганяти м’яча. Та чоловік вмовив мене записати сина на спортивну секцію.
Ми їздили в місто двічі на тиждень й після кількох занять тренер також визнав, що в малого є потенціал. Тож перед школою зібрали сімейні збори, довго думали та радилися, розглядали усі можливі варіанти й не знайшли кращого рішення, як продати усе майно, пай, щоб купити двокімнатну квартиру у місті.
Звісно, наші батьки були проти. Для них краще померти, ніж продати шмат землі, але це все ж таки люди старих поглядів. У нас своя сім’я тож останнє слово за нами.
Життя у місті, чесно зізнатися, для мене нудне. Я звикла багато працювати, копирсатися в землі, доглядати за клумбою, робити закрутки. А у квартирі що? Прибрала, закинула прання, приготувала їсти й нудишся.
Тож взяла собі за звичку й таку собі розвагу, ходити на ринок по свіжі овочі та можливість поторгуватися з бабусями. Вони мене вже знають й зустрічають з посмішками на обличчі. Того дня я стояла біля прилавка баби Ніни й розпитувала її про огірки. Що за сорт, як вона їх вирощувала, чи вносила хімію в землю? Бабуся клялася й божилася, що продає тільки натуральні продукти. Неподалік її прилавку сидів старенький дід та просив милостиню.
Поруч нього проходила молода дівчина, до якої він і звернувся з проханням про допомогу.
-А я що схожа на маму Терезу, що повинна всім допомагати? Як вас тільки земля носить? Профукали своє життя й тепер очікуєте на подачки. А мені доводиться кожного дня ходити на роботу, щоб ви мали змогу отримувати пенсію. Тож де справедливість? – вона так сильно кричала, що привернула увагу інших людей.
Хтось викрикував слова підтримки й поділяв думку цієї молодиці, я ж заступилася за стареньких.
-А ти думаєш, що сама колись станеш старою. Хто ж тоді працюватиме на твою пенсію? – запитала я у неї.
-Я й не прошу, щоб мене хтось забезпечував. Сама розумію, що старість неминуча, тож відкладаю на неї зі своєї зарплатні.
-Диви, яка ти розумна! Дозволь запитати ти одружена, маєш дітей?
-Ні, то й що з того? – не доганяла вона.
-А як ти відкладатимеш на свою старість, коли підеш в декрет й отримуватимеш 860 гривень на місяць? Чи коли повернешся на роботу й потрібно буде купувати дитині одяг, взуття, оплачувати гуртки, купувати продукти, думати про ремонт. Тоді ти матимеш змогу відкладати на свою старість? – я так захопилася, що перейшла на крик.
Вона дивилася на мене, не знаючи, що відповісти, тому просто вирішила мене проігнорувати й піти далі.
Я ж досі не можу заспокоїтися. Чому молодь вважає пенсіонерів тягарем й так зневажливо до них ставиться. Адже вони отримують свої пенсійні виплати не за прожиті роки, а за те, що так довго гарцювали та гнули спини. Та й то, чи можна назвати ті суми, які старенькі отримують сьогодні, придатними для нормального існування?
У мене двоє старих батьків і я знаю скільки вони отримують щомісяця. З їхніх пенсій майже всі гроші йдуть на ліки, а те, що залишається, вони відкладають на дрова, які треба купити на зиму. Що робити тим, хто не мешкає в селі та не має власних продуктів, або ж тим, хто немає здоров’я, щоб тримати город та доглядати якусь худобу.
Проблема низьких пенсій, на жаль, актуальна не перший рік, й мені дуже прикро усвідомлювати, що ситуація не покращується.
