У мене була дуже красива подружка. Звали її Оля. Правда, вся її увага була прикута до власної зовнішності. Вона стежила за всіма трендами моди, бігала по різних салонах, обмежувала себе в солодощах, щоб, бува, не набрати зайвих кілограмів. Любила в одежі і аксесуарах розкіш.
Своєю зовнішністю привернула увагу мужчини, який багатьом впадав в око. Почала моя Олька з ним зустрічатися. Натішитися не може, що зуміла покорити такого альфасамця. І хизується перед усіма своїм «трофеєм».
Однак їхня дружба протривала всього лиш місяць – і її коханий Святик пішов до «сіренької мишки» Віри. Олька ніяк не могла второпати, як це він міг проміняти її, таку красуню, наманікюрену, з накачанами сідницями і в наймоднішому взутті на якусь Віру. Як? Вочевидь трапилося велике непорозуміння! Так вважала Оля.
-Ти лиш глянь на неї! Вона справжнісінька миша. Губи не накачані, не намальовані. Черевики такі, як у моєї матері. Її нігті, мабуть, з роду не бачили, що таке манікюр. А він пішов до неї! – обурювалася Віра мені.
-Не кажи так! Віра – розумна. З нею завжди цікаво, – натякала я подрузі, бо з Вірою також добре зналася і до обох ставилася, як до своїх коліжанок. Тому не дозволяла ображати Віру.
-Хм!.. Подумаєш, цікаво… А зі мною хіба нецікаво? – не вгавала Оля.
Оля ніяк не могла зрозуміти, що не з краси воду пити. Є мужчини, яким небайдуже, чим живе людина, її наповнення, а зовнішність – це всього лиш фантик. Важливо, що в ньому є загорнуте – шоколад чи карамелька.
