У подруг мами молоді та гарні, а в мене немає. Моя більше схожа на бабусю, дуже боляче…
— Олю, а Олю! Твоя бабуся за тобою прийшла! — Оля визирнула у коридор і насупила брови — біля стіни стояла її мама.
— Мамо, ну чого ти приходиш за мною… Я й сама дойду, між іншим. Не маленька, — сердито дивилася на матір Оля.
— Олечко, вже темно. Дівчатам не можна одним ходити вночі, це небезпечно, — виправдовувалася мама.
— Мамо, яка там ніч! Сьома година. А будинок майже поруч… Я вже доросла, мені майже тринадцять, — дівчина схопила сумку й вибігла з музичної школи.
…Оля народилася, коли батьки вже втратили надію. Перша звістка, що Марія чекає дитину, застала її зненацька, коли вони з чоловіком збиралися в гості до друзів…
— Василю, щось мені погано… Нудота, слабкість. Може, щось несвіже з’їла… Я трохи полежу. Їдь сам, якщо що… Але він, звичайно, поїхав і без неї.
Вона пролежала два дні, лікуючись народними методами — голодуванням, травами, промиванням шлунка… Але краще не ставало, і на третій день чоловік, незважаючи на її слабкий опір, викликав лікаря.
Фельдшер уважно слухав Марію, простукував спину, заглядав у горло. Міряв температуру й задавав дивні, на її думку, питання, які здавалися недоречними. Дивився якось підозріло, немов несерйозно. Вона навіть хотіла спалахувати й дорікнути йому у непрофесійності, але не було сил…
Наступного ранку за порадою лікаря вони з чоловіком пішли до гінеколога. Чоловік, Василь, залишився в коридорі й нервував, крокуючи туди-сюди… Коли Марія вийшла, він злякався її виразу обличчя. Вона спочатку дурнувато посміхалася, а потім раптом заплакала, простягаючи йому папірець. Він зі страхом узяв листок, очікуючи побачити щось жахливе…
— Василю… Васильку… У нас буде дитина, — промовила Марія й розридалася, сховавши обличчя в долонях. Він обійняв її й мовчав, оглушений цією новиною, не вірячи власним вухам і боячись згубити цей чарівний момент…
Їм було по сорок два. Марія народжувала майже в сорок три й була найстаршою в усій лікарні. А медсестри між собою називали її «старородяща з п’ятої палати»…
У призначений час Марія народила дівчинку. На подив лікарів і самої Марії, пологи пройшли легко, без ускладнень. Легше, ніж у багатьох молодих мам. Дитина народилася здоровою, крупною й голосною.
Поки Оленка була маленькою, вона не помічала різниці між своєю мамою та мамою сусідської дівчинки Тетянки. Мама — як мама. А коли підросла, почула жорстоку правду вперше в дитсадку.
— Мамо, мамо, а в Ольки мама стара й скоро помре. Бо старі вмирають. Правда, мамо? — казав хлопчик Дмитрик із її групи.
Оля, недовго думаючи, вдарила його по голові іграшкою. На щастя, іграшка була пластиковою, тож обійшлося великою гулею, але мама Дмитрика репетувала на весь садок:
— На старості літ дітей народили! Їй не пенсію вже треба, а доньку, бачте, завели! А виховувати не вміють! Я скаржитимусь! Нехай опіка розбирається! — тряслася від обурення мати хлопчика, витираючи ніс ревучому синові.
Дома Олю чекала серйозна розмова з батьками, але з того часу вона почала бити не лише Дмитрика, а й усіх, хто насмілювався говорити подібне. А ще вона усвідомила, що в їхніх словах є деяка правда, і незабаром почала соромитися своїх батьків…
Потім Оля пішла до школи. Батьківські збори були для неї справжнім випробуванням. Вона зі страхом уявляла, як вчителька звертатиметься до її батьків, як мама почервоніє від сорому, а сивий тато почуватиметься ніяково… Тому наявність немолодих батьків стала для неї і корисною: вона не давала жодного приводу для зауважень і вчилася відмінно.
Звісно, її мама й тато були найкращими! Вона любила їх усім серцем. Але як же їй хотілося, щоб її мама виглядала, як мама Софійки, схожа на старшу сестру, а не на матір. А тато — як тато Ярика, у крутих шкіряних штанях, що приїжджає до школи на новенькому авто.
Але ні… У неї були немолоді батьки, до того ж зовсім не модні. Мама не любила вишукуватися. Найкраща покупка для неї — книга, а не туфлі на підборах. А тато кохав свою стареньку «Таврію» і всі вихідні проводив у гаражі, безперервно «доводячи її до досконалості». Ще він був філософом, любив історичні романи, розбирався в політиці й квасив найсмачнішу капусту!
Оля виросла, закінчила школу й вступила до медінституту. Звичка старанно вчитися не пропала даремно. Вона закінчила інститут з відзнакою й пішла в ординатуру до місцевої лікарні. Робота їй дуже подобалася, тим більше що пощастило з куратором, який допоміг їй закохатися в стоматологію. Тато, сміючись, називав її «командиром білозубої посмішки».
Одного разу, коли Оля асистувала лікарю, до кабВона зрозуміла, що щастя — це не у віці чи зовнішності батьків, а в їхній безмежній любові, яку вони дарують кожного дня.
