Ми з чоловіком прожили разом довгих тридцять років. За життя всякого було, але в основному добре. Маємо двох дітей, старша донечка Галя вийшли заміж та поїхала до міста жити. А молодший Коля залишився з нами. Ми були раді, що на старості буде з ким поговорити. Чекали, коли вже він одружиться.
Дочекалися, послав нам Бог невістку. Тетяна спочатку нам здалася вихованою та милою. Але після весілля ми одразу зрозуміли, що несолодко нам буде. На другий тиждень свого проживання в нас невістка сказала, що ми переходимо жити до літньої кухні. А вони молоді, хочуть пожити самостійно. Мене це дуже обурило, дочекавшись сина з роботи, одразу поставила питання.
– Сину, а чому ми з батьком не має права жити у власному будинку? Ми все життя працювали, а тепер мусимо піти в невеличку кухню й жити без зручностей.
Та син нічого не встиг сказати, замість нього впряглася Тетяна.
– Значить так, Коля молодший, а отже будинок це його. І жити в ньому він буде зі своєю сім’єю. Сім’я, це дружина і діти, а ви просто так родичі. І взагалі маєте бути вдячні, що ми погодилися за вами в старості доглядати.
Після цих слів повернулися й пішли в хату, а ми з чоловіком в літню кухню розбирати свої клунки. Які завбачлива невістка нам перенесла, поки ми на городі були. Що робити ми не знали. Тож поговоривши вирішили з чоловіком поки, що поспостерігати. А далі буде видно.
Та чим день, тим важче, на подвір’я навіть вийти не можна коли хочемо, ми старі та й заважаємо. За три місяці, жодного разу вони на город не вийшли, ми самі з дідом зібрали врожай. Самі в погріб перенесли. Коли сказали про це синові, то знов почули від невістки, що задарма ми з ними жити не будемо.
Донька до нас телефонувала, запитувала, як нам жити з молодою сім’єю. Ми мовчали, не хотіли ще й старшу вплутувати. Та хіба ж приховаєш. Одна з подруг нашої Галі дізналася, як ми живемо, вірніше почула як невістка хвалилася, що одразу нас на своє місце поставила. Тож до доньки дійшло те, як ми живемо насправді. І вона вирішила нам допомогти.
На свята до нас приїхали наша Галя з сім’єю. З чоловіком та дітьми, а ще привезла зятевих племінників, та подружок доньчиних. Разом дванадцять осіб. Дітям вони дозволили робити, що хочуть. А самі взялися переносити наші речі в будинок, зі словами : «Літо вже кінчилося, а ви досі в кухні, ну ви що хочете, щоб з Колі люди сміялися, що він вас з хати вигнав?» Зрозуміло, що невістка здійняла лемент, що це її хата.
– Як це твоя, мамо, ви що не сказали, що хата на мене переписана, ще десять років тому? – хоча ми ні на кого хату не переписували.
Години вистачило, щоб Тетяна зібрала речі й чкурнула від нас. Коля також пішов за дружиною, назвавши нас зрадниками. Він же, бач мав нас на старості доглядати, а ми хату йому не
переписали. Вже пів року пройшло де живе син, ми не знаємо. Будинок у нас великий, якось ми його розділимо, а як ще не знаємо.
