Загалом вважала, що всім, хто стоїть з простягнутою рукою, варто допомагати. Бо людина, в якої є все необхідне для життя, не буде себе принижувати жебрацтвом. І ось нещодавно трапився випадок, який змінив моє ставлення до цього питання. А було все так.
Коли б не проходила повз базар, завжди бачила цю бабусю, що зашкарублими руками тримала табличку з написом: «Подайте на лікування дочки. Дякую.».
У бабусі було обличчя, як спечене яблуко, і руки з пальцями, викрученими, мабуть, поліартритом. Одежа також бажала бути кращою. Погляд у неї цілком відсутній, наче вона давно вже не тут. І як ще вона могла тут стояти від ранку аж до вечора? Адже на вулиці було вже не тепло. Швидше навпаки – справжня холодрюга. Морозяний вітер часом пробирав аж до кісточок. А вона стояла як у дощ, так і в вітряну погоду. Либонь, життя добряче пройшлося по ній, що не зважає на непогоду. Так подумала я.
Мені було вельми жаль стареньку. Хотіла дати їй кілька гривень. З розумінням ставилася до стареньких бабусь, бо пенсії не вистачає навіть на оплату квартири. А коли ще стається щось неприємне в житті, то як бути тоді? До кого йти за допомогою в наш час, коли всім ніколи? Коли черствість стала нормою.
Про себе вирішила, що спочатку забіжу в супермаркет – куплю продукти, а потім вже підійду до бабусі.
Ось я з повною торбою повертаюся з магазину. Однак, на моє здивування, біля старенької жінки стояв молодик, а вона виймала зі своїх кишень свій «заробіток» за день. Я завмерла від побаченого. Судячи з поведінки старенької, вони працювали в парі.
Бабуся, може, й потребувала допомоги, проте сумнівно, що їй із такого «заробітку» щось перепадало. Хіба що на буханку хліба і не більше. І я позадкувала – пішла своєю дорогою, оминувши стареньку.
На душі стало чомусь неприємно, навіть боляче. Як можна експлуатувати таку немічну жінку? Хто він – цей молодик? Ким доводиться бабусі? Син? Сусід? Чи випадковий знайомий? Звісно, цього спитати не було в кого. Як допомогти старенькій вийти з цього рабства? На ці питання не було відповідей.
Після цього випадку я перестала давати гроші людям на вулиці. У житті є багато людей, що справді потребують допомоги з різних причин. Для себе обрала такий шлях – раз у місяць їду в інтернат і завожу дітям різні гостинці.
Тут справді перебувають діти, які потребують уваги і допомоги. Діти, які ніколи не простягають руки на вулиці, хоч їхні потреби є не меншими, ніж у бабусь.
Бабусям можу купити хлібину чи булочку. А грошей не даю. Не варто сприяти такому «бізнесу», на якому паразитують цілком здорові і спроможні до роботи люди, як я мала можливість у цьому переконатися.
