Колись, за часів, які ніби й не так давно минули, а вже здаються далекими, буде ця історія. Живемо під одним дахом, зв’язані родинними узами, але на ділі — ніби залізна завіса між нами пролягла. Не вороги ми, не чужі, але й рідними так і не стали.
Мене звати Оксана, мені 29. У мене з чоловіком чудовий синок — Тарасик, йому три з половиною роки. Живий, добрий, цікавий до всього на світі. Вже знає літери, складає слова, гарно малює, не псує іграшки, сам їх збирає. Ми з чоловіком ним пишаємося. Та є одне «але». Для його бабусі, моєї свекрухи, він — ніби повітря. Наче й не існує.
Не знаю, у чому моя провина. Може, у тому, що я не її донька, а лише дружина сина? Чи в тому, що ми живемо в них, доки я у декреті, і на власну оселю грошей не вистачає?
У неї є донька — Соломія. І от її родина для свекрухи — усе. Кожен крок там — свято, кожне слово — подвиг. Онук від доньки — золота дитина, геній, світло її очей. А мій син, виходить, ніби й не зовсім онук.
Щоранку свекруха збірається, наче на роботу, і мчить до доньки. Там сидить із внуком, водять його на гуртки, в басейн, на англійську, на «розвивайки». Там — пиріжки, борщики, оладки, мультики та іграшки. Там вона — бабуся року. А в нас — втомлена, байдужа жінка, яка лише дорікає: «Не так зварила, не так прибрала, не так з дитиною поводишся».
Я готую їжу вдома — а потім з подивом бачу, як зникають контейнери з супом, варенням, котлетами. «Це Соломії, вона зайнята, їй неквапливо готувати». А я, значить, ледарюю, бо «все одно вдома сиджу».
На мої соління носом крутить: «Ось у Соломії було смачніше. Ти багато оцту додаєш». Але банки все одно забирає. Хто не любить — той би не брав, правда ж?
А з дітьми… Отут найбільше болить. Бо мене не любити — я переживу. Але дитину… Коли обидва хлопчики разом — мій Тарасик і син своячениці — починається парад порівнянь. «Ось, Максимко віршики розказує! А Тарасик чого мовчить?» — хоча мій син щойно пісеньку заспівав. «Максимко вже сам їсть!» — а Тарасик давно їсть ложкою сам і акуратно. Постійно чую: «Ось у Соломії…»
На Різдво вона подарувала моєму синові дешевеньку пластмасову машинку, немов із кіоску біля двору. А Максимові — дорогу радіокеровану. Навіть коробка втричі більша. Мій Тарасик, звісно, різниці не зрозумів. Радів своїй машинці, возив її, сміявся. А Максим кинув подарунок на ліжко і пішов у планшет грати. Він звик, що в нього все найкраще. А моя дитина тішиться тим, що дали, бо не зіпсута.
І от я кожного дня ходжу по цій хаті, де ми тимчасово живемо, і стискаю зуби. Не хочу скандалів. Не хочу влаштовувати істерику чоловікові — він добрий, любить нас, старається. Та як пояснити його матері, що її поведінка руйнує не лише мене, а й нашого сина?
Чому, скажіть, у одних родинах бабусі люблять онуків однаково, а в інших ділять їх за кров’ю, за «своєю» донькою? Адже у мого сина та сама прізвище, та сама кров. Він її онук. Рідний, тЧас минає, а біль у серці лишається, немов камінь, що невпинно тисне.
