«Твоя донька знову ревіть?!» — і це сказала жінка, яка називає себе бабусею.
— Чому твоя дитина знову кричить?! — кинула мені свекруха з таким огидним тоном, ніби я принесла в дім чужу малу, а не її рідну онуку.
— Вона захворіла, температура, — пробувала пояснити я, ледве дихаючи від втоми.
— Мені байдуже! Хай не верещить! У мене голова тріскається! — випалила вона, навіть не глянувши у бік дитячої, де моя Олеся гарячково схлипувала.
Я метушилася по хаті, немов у пастці. Дочка стогнала від болю, а я, на автопілоті, шукала ліки, перевіряла воду, завішувала вікна, щоб світло не дратувало очі… Потім увімкнула проектор зіркового неба — тільки він її трохи заспокоював. Вона дивилася на блимаючі зірочки на стелі і на мить затихала, а я в ці короткі хвилини бігла на кухню — варити кашку, готувати чай, міняти підгузок. Одночасно. І сама.
А свекруха… Сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні під зміїну шкіру, наче королева. Скаржилася, що в неї «розривається голова», вимагала тиші і кидала мені:
— Дивись, — сипнула вона, коли я знову пройшла повз, — скоро ти вилетиш звідси зі своїм плаксою. У мого сина були наречені в сто разів кращі. Він не для цього одружувався — щоб жити у божевільні! Родина йому швидко набридне, це я точно знаю!
І знаєте що… Іди ти. Просто іди. Але я не сказала це вголос. Стиснула зуби і побігла до доньки, бо вона знову плакала — від гарячки, від болю, від того, що ніхто, крім мене, не пригорне її. Я вкрила її ковдрою, поцілувала в гарячий лобик, притиснула до себе.
А потім знову на кухню. І знову — крізь її отруйні слова:
— У хороших матерів діни не ревуть!
— Та твоя мала просто розпещена!
— Такі жінки, як ти — ганьба!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не це…
А де був мій чоловік? Він завжди зайнятий. Він не помічає, як його матір отруює мені кожен день. Каже: «Не звертай уваги, вона просто в літах». А те, що я падаю від втоми, що в мене тремтять руки, що дитина хвора і я залишаюся сама з цим пеклом — йому, здається, байдуже.
Не знаю, що буде завтра. Не знаю, скільки ще витримаю в цьому домі, де нас із донею ненавидять. Але знаю одне — я більше не дозволю нікому принижувати мою дитину. Я готова піти. Готова боротися. Я вже не просто дружина і невістка. Я — мати. А це значить — я сильніша, ніж вони думають.
*Щоденник батька*
*Сьогодні зрозумів: якщо хтось ображає твою дитину, це вже не родина. Це вороги.*
