— Твоя мама мене не любить. Чому? Я ж їй нічого поганого не зробила, — запитала Світлана.
— Іван, куди поспішаєш? Поснідай спокійно, — суворо сказала Віра Іванівна.
— Мамо, я запізнююся. — Іван відкусив відразу півбутерброду, запив кавою та вибіг із кухні.
— Так виробіш собі гастрит… — бурчала Віра Іванівна, кульгуючи за сином на своїх коротких ніжках. — До твоєї Світлани спішиш? І що ти в ній знайшов? Марічка гарна, яскрава дівчина, і до тебе прив’язана. Вона тобі більше пасує. Ви така гарна пара.
Іван мовчазно зав’язував шнурки на кросах, дожовуючи бутерброд.
— Як мала дитина. — Мама похитала головою. — П’ять хвилин почекала б твоя Світлана, не вмерла б.
— Мамо, годі. — Іван випрямився, поправив футболку. — Це моє життя. Я сам вирішу, хто мені більше підходить.
— Вирішиш. Потім спохопишся, та пізно буде. Така гарна дівчина не залишиться одна… — Останнє Віра Іванівна вже говорила у зачинені двері.
Вона невдоволено стиснула губи і поплелась на кухню. Додухала залишений сином шматок бутерброду, дивлячись у стіну. Потім зі злістю взялася чистити газову плиту. Коли вона була зла або роздратована — завжди мила підлогу або драїла плиту.
Коли почувся дзвінок у двері, подумала, що Іван щось забув. Віра Іванівна поспішила відчинити. Але замість сина на порозі побачила Світлану. Тоненька дівчина посміхалася, дивлячись на неї великими сірими очима. Так дивляться діти, коли очікують на диво.
— Віро Іванівно, добрий день. А Іван…
— П’ять хвилин як вибіг. Розминулися? — спитала Віра Іванівна, натягнуто посміхаючись.
— Шкода. Передайте йому, що я заходила. Ми з мамою їдемо до бабусі. Її в лікарню поклали.
— Передам. Чого не передати? А ти подзвони йому, сама скажи.
— Пробувала. У нього телефон вимкнений.
Віра Іванівна завжди просила вимикати звук вдома. Казала, що постійні дзвінки їй мігрень викликають.
Коли через півгодини похмурий Іван повернувся додому, Віра Іванівна зі злорадством спитала:
— Що так скоро, синку?
— Вона не прийшла. І вдома її нема. Мамо, Світлана не приходила?
— А мала? — з невинним подивом скривилася Віра Іванівна. — Що твоя Світлана нікуди не подінеться. Прийде.
Пізніше Іван пішов на тренування, а Віра Іванівна вирушила до магазину, надраївши плиту до блиску. Там вона й зустріла Марічку, колишню однокласницю сина.
Для Віри Іванівни краса завжди мала значення. А Марічка була справді гарна, не то що тиндиревита Світлана. А от те, що її батько працював у міській раді — ось це справді вартість. З таким тестем синові забезпечено і престижну роботу, і квартиру… Не вічно ж йому спортсменом бути.
— Здрастуй, Марічко, — привітно промовила Віра Іванівна. — Щось давно ти до нас не заходила.
— Добрий день. Я б і рада, та в Івана ж дівчина є. Він на мене й не дивиться. — Марічка вмить включилася в гру й надула губи.
— Та годі. А ти б сама проявила наполегливість, до кіно запросила, на прогулянку.
— Та я пробувала, але він завжди зайнятий.
— Знаю я, що його займає, — махнула рукою Віра Іванівна. — До речі, Світлана сьогодні вже поїхала. На тиждень. Так що не марнуй часу. Заходь увечері. Чаю поп’ємо.
Марічка справді прийшла ввечері. Віра Іванівна пішла на кухню «покласти чайник», значуче подивившись у бік кімнати сина. Марічка постукала й увійшла. Іван лежав на дивані й дивився у стелю.
— Привіт. Сьогодні зустріла твою маму в магазині. Вона запросила мене в гості. Чого такий сумний? Може, в кіно підемо? Погода гарна.
— Марічко, я з тренування, дуже втомився. Іншим разом, добре? — Іван неохоче сів, спустивши ноги на підлогу.
— Гаразд, пам’ятатиму. Підемо іншим разом, — легко погодилася Марічка.
Вона сіла на диван і почала розпитувати про тренування, змагання, про те, що хвилювало Івана. Потім вони пили чай на кухні, і Віра Іванівна натякнула, що синові варто провести Марічку, адже такої гарній дівчині небезпечно самій повертатися у темряві…
***
Світлана дуже любила бабусю. Через неї й вступила до медінституту. Бабуся часто хворіла, але лікарів не любила.
— Я виросту й сама тебе лікуватиму, — казала бабусі маленька Світлана.
Тепер за плечима вже четвертий курс.
Лікар сказав, що нічого страшного, просто тиск, за тиждень випишуть. Світлана зраділа й зібралася додому.
— Куди ти? Канікули ж. Твій Іван нікуди не подінеться, — невдоволено буркнула мати.
— Мамо, бабусі краще. Поки ти побудеш з нею, а коли Іван поїде на змагання, я приїду й зміню тебе.
— Гаразд, їдь, — зітхнула мати.
«Іван хороший хлопець.Через кілька років Іван і Світлана разом відкрили невеликий центр реабілітації для дітей, де він тренував, а вона лікувала, і нарешті зрозуміли, що справжнє щастя — це коли твоя дитина сміється, а дорослі помилки залишилися в минулому.
