“Що ти так дивишся на мене? Ну так, я не хочу дітей. Невже нам погано удвох?” — спитала Ярина чоловіка.
Перший промінь сонця зазирнув у вікно кухні, пробиваючись крізь жалюзі, розкреслюючи підлогу, стіну та стіл смужками світла й тіні. Він дістався до обличчя Тараса й різко торкнувся його заплющених від недосипу очей.
Тарас відсмикнувся, але навіть крізь тонку шкіру повік відчував яскраве світло. Відсунувся разом з табуреткою в тінь, де сонце не могло дістати його втомлених очей.
Ніби образившись, сонце раптом сховалося за дев’ятиповерхівкою навпроти. У кухні одразу потемнішало й похмурішало. І в цю мить лускнув довгоочікуваний замок. Тарас здригнувся, напружено прислухався до обережного шелесту в передпокої, стримуючи подих.
Крадучі кроки босих ніг на кілька секунд завмерли в кімнаті, потім наблизилися до кухні.
“Тарасе? Ти не спиш?” — спитала дружина, як йому здалося, з подивом і ніяковістю.
“Де ти була?” — хрипко вимовив він, розкривши пересохлі губи.
Дружина відповіла не відразу. Якби сказала одразу, без вагань, він, може, і повірив би. Але вона задумалася на кілька секунд.
“У кафе ходили з Олею, потім… затрималися в неї. Вибач, ми випили, я випала з реальності. Заснула в неї”, — брехала дружина.
“Чому не подзвонила?”
“Я ж сказала — була п’яна. Не хотіла будити тебе”, — вже рівнішим голосом відповіла вона.
“Ти сподівалася, що я спатиму й не помічу твоєї відсутності”, — Тарас говорив, не дивлячись на неї.
“Та що сталося? Ну випили, побалакали. Не можна, що, раз у житті розслабитися?” — голос дружини піднявся, вона переходила в наступ.
“Раз у житті?” — Тарас повернувся до неї.
Ярина моргнула й відвела погляд.
“Я хочу спати, давай поговоримо потім”, — втомлено сказала вона і вже хотіла йти, але Тарас різко схопив її за зап’ястя й потягнув до себе.
Ярина скрикнула, не втрималася на ногах і впала йому на коліна, але тут же схопилася, намагаючись вирвати руку.
“Пусти, мені боляче”, — прошипіла вона.
Але Тарас ще міцніше стиснув її зап’ястя.
“Ти мені руку зламаєш! Пусти!” — Ярина дивилася на чоловіка з презирством і розпачем.
“Ти була з ним? Скажи”, — Тарас тримав її міцно, не даючи вирватися.
“Так! Так!” — викрикнула йому в обличчя Ярина. “Ну що, легше стало? Ненавиджу тебе! Набрид мені ти!” — Вона різко дёрнулася, і в цю мить Тарас відпустив її руку.
Від несподіванки Ярина відлетіла назад і вдарилася ліктем об одвірок, скрикнувши від болю.
“Іди геть”, — спокійно сказав Тарас.
“Тарасе, дай хоча б…”
“Геть! До нього, до біса! За речами потім прийдеш”. — Він знову відкинувся спиною до стіни, закрив очі, не бажаючи дивитися на дружину.
“І піду!” — Ярина вийшла з кухні, гладячи ушиблений лікоть. “Ти пошкодуєш! Піду, щоб не бачити твого нудного обличчя!” — крикнула з передпокою.
“Та пішла ти…” — Тарас схопив зі столу чашку і шпурнув у стіну.
Скло з дзвоном розлетілося по кухні.
Хлопнули вхідні двері. Тарас повернувся до столу, схилив голову на складених руках і завмер.
Сонце знову визирнуло з-за будинку навпроти, знову прикрасивши кухню смугастим малюнком від жалюзі. Смуги ковзнули по його схиленій спині, ніби пестуючи.
Так він просидов довго, потім підвівся і вийшов із кухні, хрумтІ вперше за довгий час Тарас почув, як у його серці забилася нова надія, немов перший промінь весни в зимовому саду.
