Чому мама з татом не жили разом, Соломія так і не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою Соломією повернулася з Чернівців у рідне село Верховина.
— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи дочку з онукою біля воріт. — Навчилася, заміж вийшла, дитину народила, тепер і розлучилася. Ну й час у вас молодих — як вітер пролітає.
Говорять, що людину треба судити не за словами, а за вчинками.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що буркотіла та лаялася — так близькі вже звикли.
Зате які вареники ляскала! Скільки пісень знала…
Соломія любила, коли її вкладала спати бабуся. Сяде на край ліжка, поправить ковдру, почне розповідати казку — тихо, ніби наспівує.
Звісно, кожна дитина хоче уваги та ласки. Але баба Параска «ніжностей» не любила. Поцілувати перед сном, пригорнути, сказати тепле слово — це не про неї.
Мати Соломії так само поводилася — мовчазна, стримана.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, коли не обіймають?
Але одного разу Соломія захворіла, і три дні їй не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Параска вдень і вночі не відходила від неї. Матері тоді не було — поїхала кудись.
Якщо згадати, Соломія майже завжди була з бабусею, а не з мамою.
— Коли мама повернеться? — питала вона бабу Параску.
— Як влаштує своє життя, тоді й приїде, — відповідала бабуся.
Що означає «влаштувати життя», маленька Соломія не дуже розуміла. Та й перепитувати не наважувалася.
Але з часом мати їздила все рідше, а потім і зовсім перестала. Дівчинка подумала: от і «влаштувалася», тепер буде з ними.
Тільки мати ходила сумна, мов у себе в думках. Мовчанку переривала рідко.
Потім вона зовсім занедужала. Спочатку здавалося — нічого серйозного, пройде. Але вона перестала їсти, лежала, заплющивши очі, хоч і не спала.
— Треба до Львова їхати, до гарного лікаря, здати аналізи, — сказала сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати.
Соломія бачила, як важко їй було навіть говорити.
Через тиждень матері стало зовсім погано. До лікарні її повезли на швидкій.
Соломія не знала тоді, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабусею вдвох.
Ті дні дівчинка пам’ятає, як у тумані. Було так, ніби вона дивиться крізь густий дощ. Бабуся, яка плакала і миттєво постаріла… Мамині речі, які Соломія брала до себе, лягаючи спати. Халат, що пахнув її духами, рукавички, які так і зберігали тепло її рук.
— Краще б мене вже не стало, — зітхала баба Параска. — Яке лихо… А тебе ж на кого покинути…
Тоді вона вперше погладила Соломію по голові — грубою, зморшкуватою рукою. Дівчинка навіть не дихала, щоб не злякати цього рідкого моменту.
Помолчали… І потроху почали жити далі.
Соломія ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні йшли один за одним — однакові, як дві краплі води.
Пізніше вона зрозуміла, що була щасливою тоді. Бабуся піклувалася про неї, намагалася замінити і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — не вік, щоб лишатися самій на цьому світі. Але доля вирішила інакше.
Якось баба Параска заснула — і не прокинулася.
Соломія навіть не заплакала на похоронах. Усередині було пусто.
Її забрали до дитячого будинку.
Через кілька днів викликали до директора.
— Соломіє, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але я ж його не знаю…
Їхати кудись із незнайомою людиною? Називати його «татом»? Вона була не готова.
— Познайомишся. Радій, що рідний батько знайшовся. Могло бути й гірше.
… — Ну, привіт, — чоловік і сам ніяково посміхався, дивлячись на доньку, яку бачив лише маленькою.
Чи й пам’ятав він її…
— Ходімо, — взяв сумку з речами й пішов до виходу.
Дівчина стояла, не рухаючись.
— Не бійся, я теж хвилююся, — сказав він, підморгнувши.
— Ну й типаж… — подумала Соломія, йдучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали. Не знали, про що говорити.
На порозі квартири їх зустріла жінка — вишукано вдягнена, з яскравим макіяжем.
— Познайомся, це Інна, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Соломія.
— Дуже приємно, — промовила Інна холодним тоном.
«Брехня», — подумала Соломія.
Вона зайшла всередину й ахнула — перед нею був шикарно накритий стіл!
Сама квартира виглядала дорого: картини в золотих рамах, великий телевізор, важкі портьєри.
…Тиждень Соломія жила у батька, але так і не назвала його «татом».
Інна поводилася так, ніби дівчини тут немає. Вона довго спала, потім фарбувалася, пила каву.
Сніданки готував Тарас — нарізав ковбасу, купував готовий нарізаний хліб.
ЧВін налив їй чаю, важко зітхнув і сказав: “Знаєш, Соломіє, буває, що любов не в словах, а в тихих кроках поруч”.
