Тому чому мама з татом не жили разом, Марічка так і не дізналася.
Їй ледве виповнилося три, коли батьки розлучилися. Мати з маленькою донечкою повернулася з Києва до рідного села в Житомирській області.
— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи їх біля воріт. — Навчилася, заміж вийшла, дитину народила, тепер і розлучилася. У вас, молодих, все так швидко…
Кажуть, людину треба судити не по словах, а по вчинках.
Баба Параска була гарною бабусею. А те, що буркотіла та лаялася — то вже всі звикли.
Зате які вареники ліпила! Скільки казок знала…
Марічка любила, коли її вкладала спати саме бабуся. Сяде на ліжко, поправить ковдру, і починає розказувати історію неспішно, наче казку.
Звісно, кожна дитина хоче уваги й теплоти. Але баба Параска «сюсюкань» не терпіла. Поцілувати на ніч, обійняти, сказати, що любить — це не про неї.
Мати Марічки переняла цю манеру повністю.
Іноді дівчинка думала: може, вони її й не люблять, раз не обіймають?
Але одного разу Марічка захворіла, і три дні їй не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Параска не відходила від онуки ні вдень, ні вночі. Мати тоді була у від’їзді.
Якщо пригадати, Марічка частіше була з бабусею, ніж із мамою.
— Коли мама приїде? — питала вона бабу Параску.
— Як життя влаштує, так і приїде, — відповідала та.
Що таке «влаштувати життя» — дівчинка до кінця не розуміла. Але перепитувати боялася.
Але коли мамині поїздки стали рідшими, а потім і зовсім припинилися, Марічка подумала: «Ну от, влаштувалася. Тепер завжди з нами».
Тільки ось ходила мати сумною. І наче не бачила доньки, весь час думала про щось своє.
А потім їй зовсім погано стало. Спочатку здавалося — нічого страшного, пройде.
Але вона перестала їсти, все норовила прилягти. Хоча й не спала, просто лежала із заплющеними очима.
— Треба до Києва їхати, до хорошого лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до того мовчала.
Марічка бачила, як важко їй далися ці слова.
Через тиждень матері стало зовсім погано. До лікарні все ж довелося їхати. Тільки вже на швидкій.
Дівчинка тоді ще не знала, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабусею удвох.
Ті дні Марічка пам’ятає наче в тумані. Все навколо було наче поганий сон. Бабуся, що плакала і разом з тим постаріла… Мамині речі, які вона забирала з собою в ліжко. Вкривалася її халатом, притискала до серця рукавички, що пахли її духами.
— Краще б мене вже не стало, — зітхала баба Параска. — Таке горе… А тебе ж на кого залишити…
Вперше вона провела грубою, зморшкуватою рукою по голові онуки. Марічка ледве дихала, аби не сполохати цей момент — раптом бабуся прибере руку?
Помалу вони пережили те горе…
Марічка ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні йшли один за одним, наче близнюки.
Тільки потім вона зрозуміла, як була щаслива тоді. Бо бабуся дбала про неї, намагалася замінити і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — не найкращий вік, щоб залишитися самій на цьому світі. Але доля вирішила по-своєму.
Одного разу баба Параска заснула й не прокинулася. Померла тихо, уві сні.
На похоронах Марічка навіть не змогла заплакати. Всередині була лише пустота й безнадія.
Її забрали до дитячого будинку.
А через кілька днів викликали до директора.
— Марічко, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але я ж його не знаю…
Поїхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? До цього вона не була готова.
— Познайомишся. Тобі ж пощастило — рідний батько знайшовся. А міг би й відмовитися.
… — Ну, привіт, — чоловік із незручністю промовив, дивлячись на доньку, яку пам’ятав ще зовсім маленькою.
Та й чи справді пам’ятав…
— Ходімо, — взяв у неї сумку й перший рушив до виходу.
Дівчина стояла на місці, не в силах рушити з місця.
— Не бійся, я теж хвилююся, — чоловік несміливо посміхнувся й підморгнув.
«Отакий собі дядько», — подумала Марічка, йдучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали. Не знали, про що говорити.
На порозі квартири їх зустріла елегантна жінка з яскравим макіяжем. Одягнена була не по-домашньому — сукня, намисто, браслети.
— Знайомся, це Тетяна, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Марічка.
— Дуже приємно, — промовила Тетяна, кинувши на дівчину холодний погляд.
«Бреше», — подумала Марічка.
Вона зайшла в кімнату й ахнула!
Стіл був накритий, як на свято! А вся квартира — наче з журналу.
Картини в рамах, білий килим, телевізор на всю стіМарічка стояла й дивилась у вікно на вулицю, де колись було її справжнє життя, і зрозуміла, що тепер їй доведеться шукати його самей.
