— Як це не можете? Хіба це не ваша мати? Ви ж плакали біля неї в палат, а тепер не бажаєте поховати? — Ярина задихнулася від обурення.
— Ярино Володимирівно, пацієнтка з четвертої палати сказала, що Коваленко померла.
Ярина поклала ручку, підвелася зі столу, глянула у дзеркало на шафі, поправила пасмо волосся, що вибилося з-під медичного чепця, і вийшла з лікарняної.
Двері до четвертої палати були напіввідчинені, і Ярина увійшла беззвучно. Біля ліжка Ганни Семенівни Коваленко стояв сутулий молодий чоловік. Він щось шепотів і важко зітхав. Ярина підійшла й одразу зрозуміла — Ганна Семенівна справді померла: лежить із заплющеними очима, рот напіввідкритий.
Вона глянула на сусідні ліжка. Одне було порожнє, на іншому лежала літня жінка, яка, побачивши Яриний погляд, одразу поманила її до себе, ніби чекала лише цього. Ярина підійшла.
— Він уже хвилин десять так стоїть. Зітхає та благає пробачення. Не велів нікого кликати, каже, хоче проститися, — прошепотіла жінка, витріщивши очі для важливості.
Ярина повернулася до померлої.
— Треба винести її з палати, інші пацієнти хвилюються… — вона замовкла, коли чоловік різко обернувся до неї з заплаканим, почервонілим обличчям. — Ваша мати померла. Цього вже не змінити, — тихо сказала вона.
«Оце так, дорослий чоловік, а так убивається за матір’ю. Мабуть, у них були теплі стосунки», — подумала вона зі співчуттям.
— Від чого її лікували? — раптом хрипко запитав він.
— Дивне питання. Зазвичай питають, від чого людина померла. Ходімо до лікарняної, я вам усе поясню, — Ярина обернулася до дверей, але син Коваленко схопив її за руку. — Що ви собі дозволяєте? Відпустіть! Мені боляче! — підвищила голос Ярина.
— А ви чому дозволили їй померти? Вона ніколи не хворіла. Вона… — він схлипнув і закрив очі долонею.
Ярина вирвала руку з його міцних пальців.
— Якщо вона вам не скаржилася, це ще не означає, що була здорова. А може, не чекала від вас допомоги, — безжально зауважила Ярина. — Вона двітижнів лежала у відділенні, а ви жодного разу не провідали її, а тепер стоїте тут і сльози ллєте.
