Ото ж був березневий ранок, а в Оленки аж руки тряслись — не від холоду, а від злощів. Вона стояла біля дзеркала, вдягала сина й намагалася стримати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доводилося їхати до свекрухи. А це значить — натягнута посмішка, підколювання, претензії та вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.
— Оленко, знову з кислою минутою? — буркнув Вітя, застібаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.
— А ти справді не здогадуєшся, чому? — промовила вона крізь зуби. — Знову буде чіплятися, докоряти, розповідати, як я неправильно виховую Максимка, і навіть не поцікавиться, як я почуваюся. Хоч раз би згадала, що я працюю з ранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.
— Ти ж із дому не виходиш, — хмикнув він.
— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить валятися на дивані? Чи у нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?
Вітя образився. Він не звик, щоб Оля нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці — її заробіток дизайнерки на фрілансі втричі перевищував його охоронця на складі.
— Може, ти один поїдеш? — спробувала вона ще раз.
— Сьогодні ж свято, Олю. Восьме березня. Ти не можеш просто проігноривати мою матір.
Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Марії Іванівни в Броварах. В кутку, на розкладалці, перегортала журнал Катруся — двадцятирічна племінниця Віті, сирота, яку свекруха забрала до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Оля й Катруся ніколи не знаходили спільної мови. І Оля не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онуку.
— Ми тут із тітками порадилися, — заявила Марія Іванівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Катрусю. У вас-то житло є, а їй — починати життя.
За пару днів папери оформили. Але з умовою, що Катруся заїде тільки після смерті бабусі. Та доля, як завжди, вирішила інакше — через три тижні Марія Іванівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.
— Нам треба переїхати до мами, — категорично заявив Вітя. — Вона сама не впорається.
Оля проковтнула комок розпачу. Вони дійсно переїхали. Та вся турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї саму. Вітя ходив на роботу, Катруся — на навчання й до хлопця. А Оля і працювала, і тягнула весь дім, і тепер ще й сиділкою стала.
— Віть, може, Катруся допомагатиме? Таки ж квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.
— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж їй його приводити. І взагалі — ти ж вдома сидиш.
— Вдома. Працюю. І все тягну сама.
— Набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж не кинеш її?
— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю мамою точно не доглядав. Тож найми сиділку.
— Ти їй заплатиш?
— З її пенсії. Або зі своєї зарплати.
— А ти мені тоді навіщо? — холодно сказав він. — Іди, подивись, як вона там.
І от тієї ночі Оля лежала, дивлячись у стелю. Думки обурено кружляли в голові. Він просто використовує її. І як жінку, і як робітницю, і як сиділку. Катруся — спадкоємиця — навіть не з’являється. А вона ламає себе кожен день.
Вранці, поки Вітя пішов на роботу, Оля зібрала речі. Взяла сина за руку й повернулася в їхню квартиру. Телефон вимкнула. І лише одне коротке повідомлення відправила: «Набридло бути всім одразу. Удачі.»
Ввечері Вітя приїхав, лютий.
— Або повертаєшся, або подаю на розлучення! — сичав він, блищачи очима.
— Як скажеш, — спокійно відповіла Оля. — Тільки тепер я сама подам. Я не зобов’язана жертвувати собою заради чужої квартири й людини, яка ні разу не сказала «дякую».
— Дивись, щоб потім не шкодувала!
— О, ні. Я вже пошкодувала. Що терпіла так довго. А тепер — свобода. Дякую тобі лише за Максимка.
Через місяць шлюб розірвали за обопільною згодою. Вітя не просив пробачення. Оля більше не дзвонила.
А за півроку їй розповіли, що Марія Іванівна померла. І Катруся — та сама улюблена онука, заради якої все й робилося — виставила дядька за двері, як непотрібний меблік.
Життя розставило все на свої місця. І Оля не шкодувала жодної хвилини, що вчасно пішла.
