— Твоя мати мене не любить. Чому? Я їй нічого поганого не зробила, — запитала Соломія.
— Богдане, куди ти так побіг? Поїж спокійно, — суворо промовила Вероніка Миколаївна.
— Мамо, я спізнююсь. — Богдан відкусив половину бутерброду, запив кавою та вилетів із кухні.
— Гастрит собі заробиш… — бурчала Вероніка Миколаївна, переваливаючись за сином на своїх коротких ніжках. — До своєї Соломії біжиш? І що ти в ній знайшов? Мар’яна ж гарна, яскрава дівчина, і в тебе закохана. Вона тобі більше підходить. Ви така гарна пара.
Богдан мовчазно зав’язував шнурки на кросівках, дожовуючи бутерброд.
— Як мала дитина. — Мама похитала головою. — Хоч п’ять хвилин почекала б твоя Соломія, не вмерла б.
— Мамо, годі. — Богдан випрямився, поправив футболку. — Це моє життя. Я сам вирішу, хто мені підходить.
— Вирішиш. Потім спізнишся, а буде вже пізно. Така гарна дівчина без уваги не залишиться… — Останню фразу Вероніка Миколаївна вже доголосила в зачинені двері.
Вона невдоволено підвела губи й поплелась назад на кухню. Дойїла синову половину бутерброда, дивлячись у стіну. Потім із лютью взялася чистити газову плиту. Коли вона була зла, роздратована чи схвильована — завжди мила підлогу або терла плиту до блиску.
Коли дзвінок пролунав у двері, вона подумала, що Богдан щось забув. Вероніка Миколаївна поспішила відкрити. Але замість сина на порозі стояла Соломія. Тоненька дівчина усміхалася, дивлячись на неї своїми великими сірими очима, немов малеча, що чекає на обіцяне диво.
— Вероніко Миколаївно, добрий день. А Богдан…
— П’ять хвилин тому вже побіг. Розминулися? — запитала Вероніка Миколаївна, натягнуто посміхаючись.
Соломія зітхнула.
— Шкода. Передайте йому, що я заходила. Ми з мамою їдемо до бабусі. Її в лікарні поклали.
— Передам. Чого не передати? А ти подзвони йому сама, скажи.
— Я намагалася. Телефон вимкнений.
Вероніка Миколаївна завжди вимагала вимикати дзвінок вдома. Казала, що від постійних викликів у неї починається мігрень.
Коли через півгодини Богдан похмурий повернувся, мати зловтішно спитала:
— Чого так рано, сину?
— Вона не прийшла. І вдома її нема. Мам, Соломія не приходила?
— А мала? — невинно здивувалась Вероніка Миколаївна. — Хтозна, що трапилося. Твоя Соломія нікуди не дінеться. Прийде.
Пізніше Богдан пішов тренуватись, а Вероніка Миколаївна, блискуючи чистою плитою, вирушила до крамниці. Там вона й зустріла Мар’яну, колишню однокласницю сина.
Вероніка Миколаївна вважала, що жінка повинна бути вродливою. А Мар’яна справді була гарненькою, не то що голоока худорлява Соломія. Та ще й її батько працював у міській раді — от це вже серйозно. З таким тестем Богдану й ґрунт під ногами, і гарна робота, і квартира… А довго він ще спортсменом пробігає? Вероніка Миколаївна не була корисливою, але пускати долю єдиного сина на самоплив не збиралася.
— Здоровенькі були, Мар’яночко, — солодко промовила Вероніка Миколаївна. — Чого це ти до нас так рідко заглядаєш?
— Доброго дня. Хіба ж я можу, коли в Богдана дівчина є? Він на мене й не дивиться. — Мар’яна відразу вловила тон і надула губи.
— Та годі тобі. Проявляй ініціативу — в кіно запроси, на прогулянку.
— Та я пробувала, але він завжди зайнятий.
— Знаю я, чим він зайнятий, — махнула рукою Вероніка Миколаївна. — До речі, Соломія сьогодні ввечері поїхала. На тиждень. Так що не зволікай. Приходь сьогодні в гості. Чаю поп’ємо.
Мар’яна дійсно прийшла ввечері. Вероніка Миколаївна «пішла ставити чайник», значно подивившись у бік кімнати сина. Мар’яна постукала й увійшла. Богдан лежав на дивані, втупившись у стелю.
— Привіт. Сьогодні зустріла твою маму в крамниці. Вона запросила мене в гості. Чого такий сумний? Може, в кіно сходимо? Погода чудова.
— Мар’яно, я з тренування, дуже втомився. Іншим разом, добре? — Богдан неохоче сів.
— Добре, тримаю за слово. Підемо іншим разом, — легко погодилася Мар’яна.
Вона сіла поруч і розпитувала про тренування, змагання — про все, що хвилювало Богдана окрім Соломії. Потім вони пили чай на кухні, і Вероніка Миколаївна натякнула, що синові варто провести Мар’яну, адже такій красуні небезпечно ходити самій темними вулицями…
***
Соломія дуже любила бабусю. Саме через неї вона й пішла в мед. Бабуся часто хворіла, але лікарів ненавиділа.
— Я виросту й сама тебе лікуватиму, — казала дівчинка бабусі в дитинстві. І ось закінчився вже четвертий курс медінституту.
Лікар сказав, що нічого страшного — тиск, тиждень простежать і випишуть. Соломія зраділа й зібралася додому.
— Куди ти?Соломія вибігла з лікарні, немов на крилах, бо знала — тепер у неї є шанс повернути щось важливе, щось, що було втрачено багато років тому.
