Оксана Миколаївна сиділа на кухні, перебираючи фото у телефоні. Сорок років – кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у кондитерській. Вперше за довгий час у неї з’явилося бажання відзначити день народження на широку ногу.
— Оксанко, ти зовсім з глузду з’їхала? — голос Ганни Іванівни прорізав тишу квартири, як ніж. Свекруха з’явилася у дверях, тримаючи в руках свій незмінний букет із власного городу.
— Добрий день, Ганно Іванівно, — Оксана не підняла очей від телефону. — Проходьте, чай на плиті.
— Який там чай! Скажи мені, що за дурниці ти наговорила Мишкові про день народження? Сорок років святкувати – погана прикмета!
Оксана повільно поклала телефон і подивилася на свекруху. Та стояла у своїй звичайній сірій кофті, яку носила вже років десять, і дивилася на невістку так, ніби та запропонувала станцювати голими на Майдані.
— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його відзначати, — спокійно сказала Оксана.
— Маєш право! — Ганна Іванівна схопилася за голову. — Сорок років – це не святкують! Це погана прикмета, всі знають. Моя бабуся казала: відзначиш сорок – життя піде під укіс.
Оксана усміхнулася:
— Ваша бабуся, мабуть, багато що казала. Часи змінилися.
— Часи, часи… — Ганна Іванівна підійшла до плити, налила собі чаю у свою улюблену чашку – ту саму, яку Оксана терпіти не могла, бо свекруха принесла її зі свого дому без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Марія минулого року відзначила сорок років? Через місяць чоловіка втратила.
— Ганно Іванівно, — Оксана підвелася й підійшла до вікна, — Марія втратила чоловіка, бо він двадцять років пив, як коваль. А не тому, що святкувала день народження.
— Ти все розумнішаєш! Завжди розумнішаєш! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він потрапив на таку… на таку сучасну.
Слово «сучасна» Ганна Іванівна вимовила так, ніби це було лайливо.
Оксана повернулася до неї:
— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…
— Ведеш господарство! — фуркнула свекруха. — Учора прийшла – у вас пил на полицях, сорочка Мишкова не прасута висить, а ти сидиш за комп’ютером щось пишеш.
— Я працювала. Віддалено. Це називається кар’єра.
— Кар’єра… — Ганна Іванівна ковтнула чаю. — А сім’я? А діти де?
Це питання про дітей лунало щоразу, коли свекруха заходила в гості. А заходила вона часто – майже щодня. У неї був свій ключ від їхньої квартири, який Микола дав їй «на всяк випадок» ще в перший рік їхнього шлюбу. Випадок, мабуть, настав раз і назавжди.
Вечором, коли Микола повернувся з роботи, Оксана вже знала, що розмова буде складною. Чоловік був стомлений, роздратований, і перше, що він сказав, знявши куртку:
— Мама дзвонила. Каже, ти якусь дурницю із днем народження вигадала.
— Яку дурницю? — Оксана стояла біля плити, помішуючи вечерю.
— Ну, це… святкування сорокаріччя. Мама каже, це погана прикмета.
— Миколо, — Оксана повернулася до нього, — ти справді віриш у ці забобони?
Микола знизав плечима:
— Не знаю. Але мама не просто так каже. Вона багато чого в житті бачила.
— Багато чого бачила, — повторила Оксана. — А я що, нічого не бачила? Мені скоро сорок, я хочу відзначити цю дату гарно. Запрошу друзів, колег, накрию стіл. Що в цьому поганого?
— Та нічого поганого, — Микола сів за стіл, — але навіщо маму засмучувати? Можна й так відзначити, тихо, у сімейному колі.
— Тихо і в сімейному колі ми відзначаємо щороку. А цього року я хочу інакше.
— Оксанко, — голос Миколи став умовляльним, — навіщо тобі цей клопіт? Гості, метушня, приготування…
— Приготування я беру на себе. І метушню теж.
— А мама?
— А що мама?
— Вона ж засмутиться, якщо ми не послухаємо її поради.
Оксана поставила сковороду на стіл трохи різкіше, ніж планувала:
— Миколо, це мій день народження. МІЙ. Не твоєї мами. І вирішувати, як його проводити, буду я.
Чоловік подивився на неї здивовано, ніби вперше побачив:
— Ти що, на маму образилася?
— Я не образилася. Я втомилася.
— Від чого втомилася?
— Від того, що у власному домі я не можу прийняти жодного самостійного рішення. Від того, що твоя мама вважає себе господинею в нашій квартирі. Від того, що кожен мій крок обговорюється і критикується.
Микола мовчав, ковКоли Оксана вийшла з під’їзду, сонце гріло їй обличчя, і вона усміхнулася, відчуваючи, що цей день став початком чогось нового – чогось справді її.
