Чотири роки тому ми з моєю дівчиною навчалися в Івано-Франківську. Одного вечора, десь о пів на одинадцяту, ми вийшли назустріч подрузі, щоб піти на вечерю. Її будинок був за кут від квартири моєї дівчини, тому ми вирішили пройтися пішки. Все було звичайно — ми розмовляли та йшли не поспішаючи. Щоб дійти, треба було повернути ліворуч на розі.
Ось ми вже майже на місці, коли раптом моя Соломія тихо спитала, що це таке там попереду. Я глянув краєм ока й за кілька будинків побачив постать, яка йшла на нас. Вона була дуже висока, масивна, і рухалась якось боком, сутулячись. Хоча вулиця була темна, було видно, що вона наближалась швидко — наче хотіла нас наздогнати.
Спочатку ми подумали, що це місцевий бомж або просто прохожий. Ми продовжили шлях і завернули за ріг. Залишалось пройти ще два будинки, коли Соломія раптом стиснула мою руку. Вона шепотіла зі страхом, чи я бачив, що йде за нами. Я обернувся — і там, на тому самому розі, звідки ми щойно повернули, стояла та сама фігура.
Це було неможливо. Ми бачили її далеко позаду лише кілька секунд тому. Жах охопив нас ще сильніше, коли істота знову рушила вперед — швидко, нерівномірно, але кожну мить все ближче.
Ми кинулися бігти, не роздумуючи, і добігли до будинку подруги. Застукали у двері, і вона одразу відчинила. Увійшли мовчки. Подруга відразу помітила нашу блідість і переляк. Її песиця Троянда почала скажено гавкати на вулицю, наче там хтось був.
Побачивши наш стан, подруга подумала, що нас пограбували. Коли ми трохи заспокоїлися, розповіли їй усе. Вона з батьками вийшла перевірити, але нікого не знайшла. Вулиця була пуста.
Тієї ночі ми не наважились повертатися додому. Залишилися ночувати, а відчуття жаху не відступало. Досі ми не знаємо, що це було, але обидва погоджуємося в одному — що б там не йшло за нами, воно не було схоже на людину.
